Глава 1 Незнайомка за пором

Дощ почався несподівано.

Ще годину тому небо було майже чистим, а тепер важкі хмари затягнули його так щільно, що здавалося, ніби вечір настав раніше, ніж мав.

Лілія зупинилася під старим деревом і поправила каптур плаща. Краплі дощу стікали з його країв просто на обличчя.

— От чудово, — пробурмотіла вона. — Тільки цього мені й бракувало.

Двадцятип'ятирічна дівчина вже давно зрозуміла, що збилася зі шляху. Дорога, якою вона йшла, поступово перетворилася на вузьку стежину, а потім узагалі зникла серед дерев.

Лілія не належала до тих, хто легко впадає у відчай. Однак навіть вона мусила визнати: блукати незнайомою місцевістю під зливою — не найкраща ідея.

Вона могла скористатися магією, проте не поспішала цього робити.

Не тому, що боялася власної сили. Просто звикла спочатку оцінювати обставини.

Раптом між деревами промайнуло світло.

Лілія примружилася.

На пагорбі височів величезний замок із гострими вежами. Його темні стіни майже зливалися з нічним небом, а у кількох високих вікнах горіло світло.

— Замок? Тут?

Дівчина була впевнена, що раніше не бачила його. Хоча це й не дивно: вона заблукала.

Грім змусив її здригнутися.

— Гаразд. Якщо там хтось живе, попрошу дозволу перечекати дощ.

Вона рушила до замку.

Чим ближче Лілія підходила, тим величнішою здавалася споруда.

Кам'яні стіни вкривав плющ. Вузькі вікна нагадували темні очі, а високі вежі губилися серед хмар.

Біля воріт не було ні охоронців, ні сторожки.

— Дивно, — прошепотіла дівчина.

Ворота виявилися незамкненими.

Лілія обережно штовхнула одну стулку. Та відчинилася з протяжним скрипом.

За воротами простягався кам'яний двір. Подекуди між плитами проросла трава, а біля стін виднілися старі кущі.

Замок не виглядав покинутим, але й ознак жвавого життя тут не було.

Дівчина підійшла до масивних вхідних дверей.

Постукала.

Почекала.

Ніхто не відповів.

Вона постукала ще раз, голосніше.

— Є тут хто-небудь?

Тиша.

Лілія натиснула на ручку, і двері несподівано відчинилися.

— Серйозно? — здивувалася вона. — Невже тут узагалі нічого не замикають?

За порогом відкрився просторий передпокій із високою стелею. Уздовж стін стояли старовинні меблі, а величезні сходи вели на другий поверх.

У повітрі відчувався слабкий запах деревини, воску та чогось незнайомого.

Лілія залишилася біля входу.

— Добрий вечір! — голосно промовила вона. — Вибачте, що турбую! Я заблукала й хотіла б перечекати дощ!

Її слова відлунням рознеслися просторим приміщенням.

Відповіді не було.

Дівчина зітхнула.

— Можливо, господарі просто не чують.

Вона зачинила за собою двері, щоб холодний вітер не задував усередину, але далі передпокою не пішла.

Невідомо, кому належав цей замок. А отже, обережність не завадить.

Лілія заплющила очі й зосередилася.

Її магічна аура почала згасати.

Звичайний чаклун міг приховати окремі сліди застосованих заклять. Досвідчений — ускладнити розпізнавання власної сили. Але повністю приховати саму магічну природу було зовсім іншою справою.

Лілія володіла цим даром від народження.

І добре знала, наскільки він рідкісний.

За кілька миттєвостей її присутність уже нічим не відрізнялася від присутності звичайної людини.

— Так буде спокійніше, — тихо сказала вона.

Тим часом в іншому крилі замку Орест сидів за письмовим столом.

Перед ним лежала розгорнута книга, сторінки якої пожовкли від часу. Поряд стояв свічник, хоча приміщення освітлювалося не лише свічками.

Тридцятирічний чаклун уважно вивчав старовинні записи.

Дощ стукав у шибки. Час від часу спалахувала блискавка, на мить освітлюючи книжкові шафи.

Орест любив таку погоду.

Вона давала чудовий привід залишатися вдома, хоча насправді йому не потрібні були жодні приводи.

Він давно звик до самотності.

Колись цей замок належав його родині. Тепер тут жив лише він.

Більшість місцевих мешканців воліла обходити замок стороною. Одні боялися його господаря, інші поширювали про нього неймовірні історії.

Орест не намагався нікого переконувати.

Нехай говорять.

Він перегорнув сторінку.

Раптом його рука завмерла.

Чужа присутність.

Чаклун повільно підвів голову.

У замку хтось був.

— Цікаво...

Орест заплющив очі, намагаючись визначити, де саме перебуває незнайомець.

Передпокій.

Хтось увійшов через головні двері.

Чаклун насупився.

Він пригадав, що вдень виходив у двір і, здається, забув замкнути двері.

— Отже, сам винен.

Орест знову зосередився.

Присутність була незнайомою, проте нічого магічного він не відчував.

Звичайна людина?

Навіщо їй приходити сюди під час грози?

Він підвівся з крісла й закрив книгу.

На мить подумав, чи не варто просто зачекати. Можливо, незнайомець піде сам.

Але залишати сторонню людину без нагляду у власному замку було нерозумно.

Особливо з огляду на те, що тут зберігалося.

Орест узяв свічник і попрямував до дверей.

Лілія стояла біля високого вікна й спостерігала за дощем.

Злива не вщухала.

— Схоже, швидко звідси не виберуся, — пробурмотіла вона.

Їй не подобалося перебувати в чужому будинку без дозволу. Але виходити надвір під грозу теж не хотілося.

Раптом дівчина почула звук.

Кроки.

Вони долинали звідкись із глибини замку.

Лілія обернулася.

Нарешті хтось з'явиться.

Вона поправила мокрий плащ і зробила крок ближче до дверей, щоб не створювати враження, ніби нишпорила чужим помешканням.

Кроки наближалися.

Орест ішов довгим коридором, освітлюючи собі шлях свічником.

Чужа присутність нікуди не зникла.

Незнайомець досі залишався біля входу.

Це трохи заспокоювало.

Принаймні гість не намагався проникнути до інших кімнат.

Чаклун зупинився перед поворотом до головної зали.