Частина третя

I

Сорок третій рік.

Спочатку — кашель. Звичайний, зимовий, такий, що буває в усіх. Серафіна відмахувалася: застудилась, пройде.

Не пройшло.

Через тиждень кашель став глибшим, мокрим, із хрипом, що лунав навіть крізь стіни келії. Через два — Серафіна перестала приходити до скрипторію. Через три — перестала вставати.

Аурелія приходила щодня. Приносила юшку, яку Серафіна майже не їла. Воду, яку ледве пила. Сиділа поруч, слухала дихання — важке, нерівне, з присвистом, що різав слух.

— Не мусиш, — казала Серафіна. Голос вже не той — хрипкий, чужий. — Заразишся.

— Не заражуся.

— Дурна.

— Але твоя дурна.

Серафіна намагалася усміхнутися, але усмішка перейшла в кашель — довгий, болісний, виснажливий. Коли вгамувалося, на хустці, якою прикривала рот, лишилися темні плями.

Аурелія бачила. Нічого не сказала.

Монастир реагував.

Сестра Маддалена, лазаретна, приходила двічі на день. Оглядала, качала головою. Залишала трави, відвари, молилася. Очі в неї були втомлені — бачила таке не вперше, знала, чим закінчується.

Інші сестри — обходили келію Серафіни стороною. Не з жорстокості — зі страху. Хвороба, що з'їдала легені, могла перекинутися. Краще триматися далі.

Одного разу Аурелія почула шепіт у коридорі:

— Скільки ще протягне?

— Тиждень. Може, два.

— А та, що доглядає? Не боїться?

— Стара. Може, їй все одно.

Аурелія пройшла повз них, не зупиняючись. Обличчя — камінь. Усередині — щось скрутилося, болюче, гостре.

Їй все одно.

Якби знали.

II

Гірше стало на другий тиждень.

Серафіна почала губитися. Не завжди — іноді дивилася на Аурелію ясно, впізнавала, говорила зв'язно. Але частіше — ні.

— Мамо? — питала, дивлячись повз Аурелію. — Мамо, чому ти тут?

— Це я. Аурелія.

— Аурелія... — повторювала, ніби пробуючи слово на смак. — Знаю Аурелію. Але ти — не вона. Вона молода. У неї руки...

— Це мої руки, Фіно. Просто старі.

Серафіна дивилася на її руки — довго, уважно. Потім відверталася до стіни.

Іноді серед ночі кричала. Не від болю — від чогось, що бачила в маренні. Аурелія прибігала, тримала її, шепотіла: тихо, тихо, я тут.

Одного разу Серафіна вхопила її за зап'ясток — міцно, до болю. Очі дикі, незнайомі.

— Іди звідси, — прохрипіла. — Не дивися на мене. Не хочу, щоб бачила. Не хочу...

— Фіно, це я...

— Іди! — Голос зірвався на крик. — Ненавиджу! Ненавиджу, що ти бачиш це! Йди!

Аурелія не пішла. Сиділа, поки Серафіна не знесилилась, поки не заснула — раптово, посеред фрази, ніби хтось вимкнув світло.

Тоді Аурелія вийшла до коридору. Притулилася спиною до стіни. Сповзла на підлогу.

Плакала — тихо, затискаючи рот рукою. Щоб ніхто не почув.

Ненавиджу.

Знала, що це не Серафіна. Що це хвороба, гарячка, марення. Знала.

Але слово в'їлося під шкіру. Лишилося там — як чорнило, що не змивається.

III

Тіло здавало.

Аурелія доглядала — мовчки, ретельно. Міняла простирадла, коли Серафіна не могла встримати сечу. Обтирала тіло вогкою ганчіркою, коли гарячка підіймалася. Повертала на бік, коли кашель душив.

Запах у келії змінився. Не просто хвороба — щось інше. Солодкувате, гнильне. Запах тіла, що вже відмовляється жити.

Аурелія не відводила очей. Дивилася на це тіло — худе, кострубате, вкрите плямами — і думала: це тіло я любила. Ці руки мене обіймали. Ці губи мене цілували.

Тепер губи потріскані, вкриті білим нальотом. Руки — як пташині лапки, тонкі, холодні. Шкіра — пергамент, що ось-ось порветься.

Одного вечора, коли Серафіна ненадовго прийшла до тями, вона подивилася на Аурелію — ясно, присутньо.

— Я обісралася, — сказала тихо. Голос мертвий. — Ти прибираєш за мною. Як за дитиною.

— Не важливо.

— Важливо. — Сльози потекли по скронях, зникли у сивому волоссі. — Хотіла, щоб ти пам'ятала мене іншою. Не такою.

Аурелія нахилилася. Поцілувала її в чоло — вогке, гаряче.

— Я пам'ятатиму все, — прошепотіла. — Твої руки, коли тримала перо. Твої очі, коли дивилася на мене вперше. Твій сміх у темряві. І це теж. Все — ти. Все люблю.

Серафіна закрила очі. Губи тремтіли.

— Не заслуговую.

— Не тобі вирішувати.

IV

Останні дні.

Серафіна майже не прокидалася. Дихала — повільно, з паузами, що ставали довшими. Іноді Аурелія рахувала секунди між вдихами. П'ять. Сім. Десять.

Сиділа поруч — годинами, не рухаючись. Тримала її руку. Говорила — не знала, чи Серафіна чує, але говорила.

Про перший день у скрипторії. Про хронікон. Про маргіналії, що знайшли разом. Про ночі без місяця. Про все, що було між ними — кожну ніч, кожен дотик, кожне слово.

— Пам'ятаєш, — шепотіла, — як ти сказала: «Обіцяної землі нема, ми в ній»? Я тоді не зрозуміла. Тепер — так. Тут. У цій келії, що пахне хворобою. З тобою — навіть такою. Це і є.

Серафіна не відповідала. Тільки дихала. Вдих. Пауза. Видих.

Одного ранку прийшла сестра Маддалена. Подивилася на Серафіну. Потім на Аурелію.

— Сьогодні, — сказала тихо. — Або завтра. Готуйся.

Аурелія кивнула. Не запитала: до чого готуватися? Знала.

Маддалена вийшла.

Аурелія сіла ближче. Взяла руку Серафіни — холодну вже, восково-білу.

— Фіно, — прошепотіла. — Не знаю, чи чуєш. Але хочу сказати — поки можу. Поки ти ще...

Голос зламався.

Дихала. Ковтала сльози.

— Сорок три роки. Я порахувала. Сорок три роки, як вперше торкнулася твоєї руки в скрипторії. Випадково, ніби ненароком. Але вже тоді знала — щось є. Щось, чого не можу назвати.

Серафіна не рухалася. Дихання — ледь чутне.

— Ти врятувала мене. Від самотності. Від порожнечі. Від життя, яке було б тільки стінами і молитвами. Дала мені... все. Все, що маю. Все, чим я є.