Частина друга

I

Перший темний місяць настав через два тижні.

Аурелія рахувала дні. Вдень працювала — як завжди, ретельно, зосереджено. Вечорами молилася — довше, ніж зазвичай. Просила Бога забрати це. Ці думки. Ці бажання. Цей жар, що спалахував щоразу, коли бачила Серафіну.

Не допомагало.

Вона знала, що це гріх. Знала з дитинства, з катехизму, з проповідей. Содомія — мерзота перед Господом. Ті, хто чинить таке, горітимуть у пеклі. Вічно. Без надії на порятунок.

Але коли закривала очі — бачила обличчя Серафіни. Її руки. Її губи.

І не могла молитися щиро.

Одної ночі, за тиждень до темного місяця, Аурелія прокинулася в поту.

Снилося — Серафіна поруч. Її дотики. Її шепіт. Тепло тіла.

Аурелія сіла на ліжку. Пульс бився у скронях. Тіло горіло — соромно, гріховно.

Встала. Опустилася на коліна. Молилася — довго, до болю в колінах, до заціпеніння в ногах.

Господи, прости мене. Господи, очисти мене. Господи, забери це...

Слова повторювалися, але душа мовчала. Бог не відповідав. Або вона не чула.

Коли встала — коліна боліли, а в серці нічого не змінилося.

У скрипторії все виглядало як раніше.

Вони сиділи поруч, працювали над хроніконом. Не дивилися одна на одну. Не торкалися. Говорили тільки про роботу.

Але Аурелія відчувала присутність Серафіни — гостро, фізично. Як відчувають вогонь, навіть не дивлячись на нього.

Одного разу їхні руки зустрілися — випадково, коли обидві потягнулися до пергаменту. Мить. Менше ніж мить.

Аурелія відсмикнула руку, ніби обпеклася.

Серафіна нічого не сказала. Але Аурелія бачила — вона теж здригнулася.

Увечері, коли всі пішли, Серафіна заговорила:

— Ти уникаєш мене.

Аурелія не відповіла. Дивилася на свої руки — на пляму чорнила на пальці.

— Шкодуєш? — голос Серафіни тихий. — Про те, що було?

— Ні. — Слово вирвалося швидше, ніж Аурелія встигла подумати. — Ні. Не шкодую.

— Тоді чому?

Аурелія підвела очі. Подивилася на Серафіну — на її обличчя, напружене, вичікувальне.

— Бо боюся, — сказала. — Боюся того, що відчуваю. Боюся... — голос зламався, — ...боюся пекла.

Тиша.

Серафіна не засміялася. Не відмахнулася. Сіла ближче.

— Я теж боюся, — сказала тихо. — Думаєш, я не молюся? Не прошу Бога забрати це?

— І що Він відповідає?

— Нічого. — Серафіна гірко усміхнулася. — Або я не чую. Або... або Він бачить те, чого я не бачу.

— Що ти маєш на увазі?

Серафіна помовчала. Підбирала слова.

— Августин каже — люби і роби, що хочеш. Бо якщо любиш — не зможеш робити зло.

— Це не про... не про таке.

— Може. — Серафіна дивилася на неї. — А може, і про таке. Я не знаю, Ліє. Я не богослов. Я просто жінка, яка... — замовкла.

— Яка що?

— Яка відчуває до тебе те, чого ніколи не відчувала. До нікого. — Голос ледь чутний. — І не можу повірити, що Бог дав мені це, щоб покарати. Не можу.

Аурелія мовчала. Слова Серафіни не відповідали на питання. Не знімали страху. Але щось у них було — щось, що давало дихати.

— Я не знаю, що правильно, — сказала нарешті. — Не знаю, чи це гріх, чи ні. Чи горітиму в пеклі.

— Я теж не знаю.

— Але...

— Але?

Аурелія подивилася на неї — довго, прямо.

— Але не можу зупинитися. Не хочу.

Серафіна простягла руку. Торкнулася її долоні — легко, обережно.

— Може, це і є відповідь, — прошепотіла.

Ніч нового місяця.

Аурелія лежала в келії. Не спала — чекала. Рахувала подихи. Свої. Сусідки за стіною — сестри Агати, що хропла тихо, мірно.

Треба встати. Треба йти.

Не рухалася.

Тіло важке, ніби кам'яне. Страх тримав, не відпускав. Що, як помітять? Що, як хтось не спить? Що, як Серафіна не прийде?

Що, як прийде — і вона не знатиме, що робити?

Аурелія сіла. Повільно, обережно — ліжко скрипнуло, і вона завмерла, прислухаючись. Тиша. Тільки хропіння Агати.

Встала.

Підлога холодна під босими ногами. Не взула сандалі — занадто гучно. Краще холод, ніж звук.

Двері відчинила повільно, по міліметру. Петлі скрипнули — тихо, ледь чутно, але в нічній тиші здалося громом. Завмерла. Чекала.

Ніхто не прокинувся.

Вислизнула в коридор.

Темрява — густа, майже відчутна. Вікна в коридорі вузькі, місяця нема, тільки далекі зірки. Світла не досить, щоб бачити. Аурелія йшла по пам'яті — знала цей шлях, як власне тіло. Сто кроків до сходів. П'ятнадцять сходинок униз. Поворот ліворуч. Ще тридцять кроків до скрипторію.

Рахувала.

Кров шуміла у вухах так гучно, що здавалося — весь монастир чує. Кожен звук — загроза. Десь скрипнуло дерево. Десь вітер штовхнув віконницю. Аурелія завмирала, чекала, потім ішла далі.

Двадцять сім. Двадцять вісім.

Двері скрипторію.

Натиснула на клямку. Увійшла.

Темрява. Тиша. Запах чорнила, пергаменту, пилу — знайомий, заспокійливий.

— Фіно? — прошепотіла.

Ніхто не відповів.

Серце впало. Не прийшла. Передумала. Злякалася.

Аурелія стояла біля дверей, не знаючи, що робити. Чекати? Йти назад? Стояти тут до світанку, як дурна?

І тоді — рух у темряві. Тепло поруч. Рука, що торкнулася її руки.

— Тут, — прошепотіла Серафіна. — Я тут.

Аурелія видихнула. Не знала, що затримувала подих.

— Злякала мене.

— Вибач. Чекала в кутку. Не хотіла, щоб двері скрипіли двічі.

Розумно. Серафіна завжди була розумніша в таких речах.

Вони стояли в темряві. Руки — сплетені. Аурелія відчувала тепло пальців Серафіни, биття пульсу. Чи це її пульс? Чи Серафінин? Не розібрати.

— Ходімо, — прошепотіла Серафіна. — У куток. Там не видно від дверей.

Повела її в темряві — впевнено, ніби бачила. Може, теж знала цей шлях по пам'яті.

Вони сіли на підлогу, за перегородкою з полиць. Прохолодна підлога, тверда. Але Серафіна поруч — тепла, жива.