Пролог

Я стара.

Руки тремтять, коли розгортаю псалтир. Пальці не слухаються — суглоби болять, шкіра тонка, ніби пергамент, що розсипається від дотику. Але псалтир знаю напам'ять. Не очима — пальцями. Кожна вм'ятина на обкладинці, кожна тріщина в шкірі. Півстоліття... 

Відкриваю повільно. Пергамент пожовклий, шорсткий під пальцями. Запах — старий, трохи кислуватий, трохи солодкий. Запах часу. На сторінках — псалми, написані рукою, якої вже нема. Мій почерк, але не мій — молода Аурелія, що вже не існує.

Псалом 42. "Як лань прагне до водних потоків..." Читала його тисячі разів. Вранці, ввечері, вночі, коли не спалося. Слова злилися в один безперервний шепіт, що живе в грудях.

Але не вони мали значення.

Ніколи не вони.

Повертаю сторінку убік, щоб світло падало інакше. Там — на полях, де офіційний текст закінчується і починається порожнеча — дрібні літери. Ледь видно. Чорнило вицвіло, стало сірим, як попіл. Але я знаю кожне слово. Не треба читати. Пам'ятаю.

Сьогодні вона дивилася на мене під час служби. Не відверто — крадькома, коли думала, що ніхто не бачить. Але я бачила. Завжди бачу.

Закриваю очі. Обличчя Серафіни спливає з темряви — не старе, зморшкувате, яким бачила востаннє, а молоде. Двадцять дев'ять. Очі темні, усмішка ледь помітна, іронічна. Руки, що тримають перо впевнено, без вагань. На поясі — псалтир у шкіряному чохлі. Завжди при ній. Я ніколи не питала, що вона там пише.

Тепер той псалтир лежить у моїй скрині. Поруч із моїм. Не відкривала. Ще не готова.

Три роки, як її нема.

Час у монастирі тече дивно. Дні однакові, як псалми — повторюються, зливаються, стають одним довгим днем, що триває десятиліття. Але є моменти, що стоять окремо. Гострі. Яскраві. Не зникають, навіть коли все інше розмивається.

Я тримала її руку, коли вона вмирала. Лежала в лазареті, дихала важко, хрипло. Сестри знали — дозволили мені бути поруч. Ми прожили разом стільки років, що навіть настоятелька (не та, давня, а нова, що й нас не знала молодими) не заперечувала. Старі черниці. Що вони можуть?

Серафіна стиснула мою руку. Холодні пальці, але міцно. Подивилася на мене. Не сказала нічого. Не треба було. Я знала.

Потім дихання зупинилося.

Я сиділа ще довго. Тримала її руку. Вона холодніла поволі, але я не відпускала.

Сорок років, думала я тоді. Рівно сорок.

Як вихід з Єгипту. Ми жартували про це іноді, пізно вночі, коли зустрічалися в скрипторії і нікого не було поруч. Сиділи в темряві — свічку ніколи не запалювали, небезпечно — і говорили пошепки.

"Сорок років блукаємо," — казала Серафіна. Голос із темряви, теплий, живий. Я не бачила її обличчя, але знала — усміхається.

"Але дійшли до обіцяної землі?" — питала я.

"Ми в ній. Зараз. Тут."

І я розуміла: обіцяна земля — це не місце. Це ці хвилини. Ці ночі. Ці дотики в темряві.

Монастир.

Він був моїм домом шістдесят років. Більше. Прийшла дівчинкою — п'ятнадцять, може, шістнадцять. Не пам'ятаю точно. Батько помер, залишив борги. Мати продала все, що могла. Мене віддала сюди — не з жорстокості, з відчаю. Один рот менше. Одна турбота менше. Я не плакала, коли ворота зачинилися за мною. Вже тоді знала: сльози нічого не змінюють.

Село, звідки я родом, розмилося в пам'яті. Обличчя матері — ледь видно, як ті літери на полях. Іноді намагаюся пригадати її голос, але чую тільки дзвони. Монастир витіснив усе.

Кожен камінь, кожен звук — знаю, як власне тіло. Дзвони вранці. Шурхіт ряс у коридорі. Запах ладану в каплиці, воску, старого каменю. Холод підлоги під босими ногами взимку. Спека влітку, коли повітря стоїть нерухоме і важке.

І книги.

Монастир дав мені книги.

У світському житті я б не побачила за все життя й трьох. Може, псалтир у церкві, якби священик дозволив торкнутися. Може, якусь боргову розписку, записану на клаптику паперу. Не більше.

Тут — сотні. У бібліотеці, в скрипторії, в руках. Я читала Августина, Бернарда, Хільдегарду. Переписувала Євангелія, житія святих, хроніки. Латина ставала моєю мовою — не рідною, але ближчою, ніж рідна. Бо рідна мова — для щоденного, для простого. А латина — для того, що має значення.

Для того, що живе на полях.

Монастир дав мені світ. Величезний, безкрайній світ, схований у книгах.

Але також забрав світ. Той, що за стінами.

Я ніколи не бачила моря. Не їздила до міста. Не ходила лісом просто так, без мети. Не обирала, що їсти, що вдягати, коли вставати, коли спати. Не знала, як пахне чоловік, як то — танцювати на весіллі, як — тримати власну дитину.

Тіло не належало мені. Воно належало Богу. Монастирю. Правилам.

В'язниця зі скарбами, думала я довго. Позолочена клітка з книгами.

І була вдячна за книги. Але ненавиділа клітку.

Поки не зрозуміла: був промінчик.

Один. Тонкий, як свічка в темряві. Але такий яскравий, що все інше блідло.

Серафіна.

Вона прийшла сюди інакше, ніж я. Не з бідності — з непокори. Батько знайшов їй нареченого — багатого, старого, з гнилими зубами і важкими руками. Вона сказала: ні. Батько сказав: або він, або монастир. Вона обрала монастир.

Не жертва — та, хто обирає менше зло.

Я дізналася цю історію пізніше. Набагато пізніше. Тоді, в скрипторії, вона була просто — Серафіна. Найкраща переписувачка. Впевнена. Швидка. З усмішкою, яка ніби щось приховувала.

Все почалося з книги. Звісно, з книги. Де ще могло початися в монастирі, де життя вимірювалося сторінками?

Муазький хронікон. Я бачу його зараз, ніби тримаю в руках. Важкий, старий. Шкіряна обкладинка потріскалася, пергамент крихкий, жовтий, ніби восени листя. Коли відкривали його, він хрустів тихо — звук, що змушував затримати подих.

Настоятелька викликала нас після ранкової служби. Стояла біля вікна свого кабінету, руки складені, спина пряма.

"Сестро Серафіно. Сестро Ауреліє. Муазький хронікон потребує переписування. Ви обидві маєте найтвердішу руку. Доручаю вам."