Розділ 4

Нестор повісив випрану одежу на забор. Від цього дошки трохи хитнулися, проте забор вцілів і продовжив стояти на місці.

Нестор залишився в трусах, і в такому вигляді він наважився закінчити роботу, яку планував ще з самого ранку. Так, він обов’язково захворіє. Це настільки очевидно, наскільки й смішно від того, що він захотів рвати зарослу, змішану з багном траву, коли надворі був кінець лютого. До того ж тіло ще трусилося. Можливо ще й те, що він знову замурзається, і йому знову доведеться йти до ріки. Однак це його не зупинило. 

Після того як Нестор заніс пальто до хати, він взявся до праці, проте вирішив тепер не ставати навкарачки, а намагатися рвати стоячи. Було тяжко, і кілька разів в очах темніло, та Нестор продовжував рвати. Продовжував вимазувати руки. Продовжував згадувати.

Якби хтось побачив його, то неодмінно б розсміявся — хто б це майже повністю голий порався на подвір’ї, — та поруч нікого не було. І не буде. Він один.

Дві години знадобилося Нестору, щоб вирвати всю траву та бур’яни на території біля ганку, ще й повторно прочистити її. Періодично він робив перерви — сідав на ганок, трусився, потів та думав, скільки йому ще залишилось. Ці перерви тривали близько десяти хвилин, і чим довше Нестор працював, тим частішими ставали вони.

Нестор не був юнаком, який міг би працювати з ранку до вечора та ще й при цьому не втомитися. Він був майже сорокатрьохрічним чоловіком, проте це не грало для нього жодної ролі, бо коли він був малим, то часто споглядав за тим, як дорослі працюють у полі. Поміж них були й навіть старці — люди, яким перевалило за сімдесят. Нестор завжди зачаровано дивився на них й не міг зрозуміти, як такі старі люди можуть працювати цілий день майже не відпочиваючи? 

Відповіді він не отримав. І не отримає. Тому що став міщанином. 

Коли Нестор переїхав до міста й на довгі роки покинув рідне село, то геть відвик від праці — фізичної праці. На новому місті, за кілька років, він обійняв посаду вищого бухгалтера, і цілими днями сидів за засмердженим цигарками столом, підраховував якісь цифри та вписував їх у якісь документи. Максимум, що він міг би зробити у фізичному плані, так це перенести кілька пакунків — не тяжких, і то тоді, коли робітники не могли.

А колись, коли Нестор ще парубкував, то цілими днями тим і займався, що ходив у поле, допомагав біля двору, пас худобу та ще й встигав з дівками гуляти. Після такого, Нестор, звичайно ж, повертався додому змученим, але не настільки, як зараз, коли ходив на перерви до ганку.

І це не через вік. Нестор переконував себе, що це точно не через вік, і точно не через здоров’я. Це через те, що він відрікся від свого народу. Своєї батьківщини та долі. 

Що став міщанином, до того ж… червоним міщанином.

Яка в них там робота? Вони завжди хотіли, щоб на них працювали, або робили щось за них, але ніколи навпаки. Ці люди готові друзів продати, щоб отримати квартиру в центрі міста. І їх зовсім не хвилювало б, якби вони дізнались, що їх друзів ув’язнили в холодній камері, а потім повели на розстріл. Їх це ніколи не хвилювало, тому що готове — завжди краще, для чого напружуватись, якщо можна щось отримати безкоштовно? Ну і що, що інші руки рвуть заради цього? Це ж всього лиш хліб.

Усе забрали… Сучі діти. Немає, дочко, твоїх батьків. Немає Гната та Юстинії — “розкуркулили”!

Сьогодні йдемо на поля: зерна шукати. Ти з нами?

Їстоньки… хочеться… Помаранчі.

Нестор, сидячи на ганку хати, що колись була його домом, силкувався не дати волю сльозам. Колись йому казали, що стримувати емоції — погано, та тільки хто? Мати? Бабця? Бать…

О Господи

Колеги на роботі?

Неважлива. Відповідь на це питання насправді — неважлива. Важливо те, що Нестор сюди приїхав не ридати, не показувати слабкості. Він приїхав сюди, щоб довести, що він ще на щось вартий, що йому сумно.

Що він шкодує. Дуже шкодує. Тому не мусить піддаватися емоціям, а мусить працювати — не відвертатися від своєї ідеї та планів. І тому, коли його ноги боліли, він підводився з ганка та йшов до трави — тому що так треба, тому що він…

Селянин, втоплений червоним міщанством.

Коли робота була зроблена, Нестор пішов відлити. Він вийшов за двір і побачив сільський туалет, точніше те, що від нього залишилось: повалену дерев’яну будку.

Якщо Нестору захочеться в туалет “на довше”, то буде краще знайти якийсь інший вихід.

Завершивши справу, Нестор повернувся та кинув оком на пророблену працю. Він почувався задоволеним; навіть усмішка помітно визирнула на сонному обличчі. Хоч щось трошки викликало позитивні емоції. 

Тим часом за годинником настала третя година. Сонце повільно сповзло ближче до горизонту, проте не настільки, щоб освітити все помаранчевим кольором.

Помаранчі…

Тому Нестор вирішив, поки є час та й така можливість, прогулятися селом. Все одно роботу, яку він запланував на цей день, він вже зробив, а до іншої пристане завтра. І він пішов.

Дорога розкинулася перед Нестором грудами каміння та піску; в деяких місцях на ноги чекали обривисті ями. Обабіч розташовувалися, як не дивно, хати з різними прибудовами: курниками, хлівами й тому подібними. Та, як і від хат, від них залишилися лише дошки, розкидані навсібіч часом та природою, і лише віддалено нагадували домівку, що колись на цьому місці збудували люди голими руками. Щоправда, залишилися й цілі домівки, та теж мали вигляд, що от ніби розваляться, до того ж кожну з них оповивали ліани та густі покриви мохів. Проходячи повз деякі, Нестор міг заприсягнутися, що в них щось хрустіло.

Чи може хтось хрустів?

Нестор не бажав багато думати про те, що могло бути… залишитись в тих хатинах. Коли був малий, то часто ходив у гості до інших. Ну, як в гості: позичити щось для господарства, переважно, а також і сховати, коли треба було. Знав він пів села, знав кожну хату і, згадуючи це все, не може повірити, що нікого тепер немає.