Розділ 3

29 лютого 1956

Промені ранкового світла пронизали спальню. Падали на підлогу. На ліжко. І на Нестора, що лежав на кріслs, примруживши очі. Він спав. Йому все ж таки вдалося заснути після кількох годин безперервного волання та реву, що швидко переросло в нечіткі спроби щось вимовити. А потім повіки самі замкнулися, і Нестора забрав сон.

Снилася йому темрява, серед якої стояв батько, оповитий сивим туманом. Лице людське, проте страшно розмите, спаплюжене. Він з цікавістю дивився на Нестора, перехиляючи голову з одного плеча на інше. Потім розвернувся та покрокував у темінь. Нестор за ним, кричучи щось навздогін, і коли він вже наздогнав батька та схопив за плече, той різко розвернувся і закричав. Його голова збільшилась і стала химернішою. Рот перетворився на велику пащу з такими ж іклами. Він кинувся на Нестора й почав гризти йому обличчя. Нестор кричав, кричав, кричав…

Його крик перервало кукурікання півнів.

Півнів.

Очі повільно розімкнулися. Картинка розмита, проте з плином часу вона роз’яснішала, і він зміг роздивитися спальню, сповнену ранковим промінням. Тіло все трусило, було холодно, вогко, воно благало про відпочинок, та Нестор віднайшов у собі сили підвестися та виглянути у вікно. 

Заросле подвір'я та брухт, покинутий усіма багато років тому, сяяли, напевно, найяскравіше за всі ті дні, коли він тут бував. Він все обдивлявся примруженим поглядом — подібним до того, під яким спав, — та подумки постановив: “Сьогодні треба тут прибирати. Обов'язково”.

Він переодягнувся, застелив ліжко, після чого дістав з валізки круглий предмет, загорнутий в газету — радянську газету. Він про щось задумався, позираючи на дно валізки та потираючи газетний папір, і, вирішивши, відвів погляд й пішов на кухню.

Колись це місце було родинним оберегом. Місце, де на кожний сніданок, обід та вечерю збиралася ціла родина, з якої кожен розповідав про свої плани на день, що вже зробив, і що буде робити завтра. У цьому був і затишок, і теплота — вони виринали з облич рідних. 

Наразі від цього всього залишилася лише пилюка та самі спогади, що з часом зникнуть у голові.

Коли Нестор увійшов на кухню то згадав своє минуле життя і ці посиденьки з родиною. Ці історії, цей сміх, цю радість. Тепер цього немає і не буде. Тепер він сам собі історія, сміх та радість. Він сів на трухлявий стілець, гамуючи щось усередині себе, та розгорнув газету. З-під паперу показався хліб — пишний та м’який, незважаючи на те, що той пробув у валізці два дні. По спині пройшовся холодок, і Нестор ще довго, в повній тиші, дивився на нього.

Ось він. Хліб. Реальний, не видуманий. Колись за нього горбатились до сьомого поту, збирали пшеницю, мололи, робили борошно, ліпили, пекли, і тільки після цього могли їсти. А зараз — вдягнувся, взяв гаманець, пішов у магазин, купив, можеш їсти. І не потрібно працювати, не потрібно потом стікати, не потрібно вмирати, щоб його їсти.

Шлунок забурчав, але Нестор не наважувався відкусити жаданий шматок, попри те, що день як не їв. Він відчував сором, перемішений зі страхом. Він думав, що як відкусить, то щось почує, або когось побачить у кутку кімнати — в найтемнішій її частині, куди ніколи не потрапляло сонячне світло.

Не грайся з хлібом Несторе, не грайся!

“Так, не грайся з хлібом Несторе, не грайся…” — почулося ззаду.

Нестор обернувся так швидко, що аж хребет хруснув, але нікого не було. Погляд не бажав у це вірити, тому скакав навсібіч. Зрозумівши, що дійсно нікого немає, Нестор вирішив прийняти думку, що йому почулося. Урешті він змусив себе не тільки розвернутися до хліба, а й схопити його та відкусити перший шматок. З-під лоба він обдивився кухню. Нікого. Ще раз вкусив, і знову нікого. Заспокоївшись, Нестор почав снідати.

Сніданок зайняв небагато часу. Від хлібини залишилася половина, навіть трохи менше. Голод втамувався, тому Нестор вирішив покласти хліб на припік, що знаходився в найтемнішому кутку кухні. Багато химерних уявлень у дитинстві щодо нього понавигадував собі Нестор, через що намагався не залишатися на кухні на самоті, особливо у вечірній час. Бабуся постійно говорила йому, що його уявлення — лише забобони, викликані чортом, тому говорила молитись Богові при кожній наступній такій уяві. І Нестор молився, все своє дитинство молився, і перестав лише в юнацькі роки. Страшні ілюзії та уяви про темний куток шли потихеньку в забуття, і в якийсь день просто зникли. Можливо, в цьому був результат тих молитов, або ж через те, що Нестор виріс, і в нього з’явилися куди вагоміші проблеми та страхи, що витисняли дитячі — ту чортову уяву.

Та якщо вони й справді зникли, то чому ж через стільки років Нестор знову промовив ці слова? 

“Во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь”

Чому знову рукою потягнувся до лоба? 

Чому почав тремтіти, а уява сорокарічної давнини — вимальовувати в голові образи кістлявих потвор, страшних жінок з білими очима та хижим поглядом, якихось гуманоїдних тіней, та найдивнішим було те, що йому здавалося, ніби вони реальні, й біжать на нього. 

Біжать. Вони в темноті. Біжи біжи біжи біжи

біжи, поки не пізно. Біжи поки живий. Біжи поки можеш.

З кутку повільно висунулась кістлява рука.

БІЖИ!!!

Нестор закричав, викинув у невідомому напрямку хліб на вибіг з кухні надвір. На порозі він спіткнувся та в результаті впав на мокру землю. Грудину та очеревину пронизав тупий біль. У шлунку щось загуло та закололо. Нестор намагався водночас врівноважити дихання, підвестися та вибити з голови усіх тих чудовиськ, що бігали по його кухні…

По кухні, в якій він колись їм, і яка належала тим, хто збудував цілу хату.

Струшуючи з себе землю, Нестор обдивлявся себе — головно руки. На них було кілька синців та подряпин, та нічого страшного не було. Він просто обробить їх спиртом, і вони менуться. Потрібно лише в хату зайти. До тих чудовиськ.