Розділ 2

На небі мерехтіли малинові хмари. Сонце простяглося оранжевою смужкою над горизонтом, яка от-от готова була зникнути, зануривши все у темряву, — лани, ліси, зруйноване село, Нестора.

З лиця Нестора капав піт. Капав на руки, що в паніці розпаковували пакунки, загорнуті в пергамент, змарнілим часом. Він приховував невеликі пляшечки з пігулками всередині. Нестор розгорнув з п’ять таких пакунків і спробував охайно вишикувати на тумбочці, але все ж кілька з них впали на підлогу. Добре, що не побились, а то б довелося вишкрябувати пігулки з-під дощок. А так можна і скалку загнати, і ще якусь невідому болячку підхопити.

Коли Василина пішла, Нестор не сидів без діла. Спочатку він прибрав хату, наскільки це було можливим. Усі меблі разом із підлогою згнили, загорнені в товстий шар пилюки й павутиння, та з допомогою змоченої ганчірки він навів між ними ладу. Складніше було з подвір’ям: заросла трава, розбиті прибудови, які колись були курниками та хлівом, страх, що коли Нестор знову пройдеться тими заростями, його хтось вхопить за литку, і він побачить, хто. У результаті, Нестор лишень повиривав траву в місцях, де міг це зробити, та й усе. З іншими проблемами він прагнув розібратися завтра.

Якщо, звичайно, доживу.

Сонце сідало, темінь наростала, а Нестор не міг позбутися думки: “Хто ж прийде першим?”. І паралельно їй, ледве не впритул дихаючи, бродила інша: “Лиш би 

не дід. Лиш би не він. Прошу”. 

Думка про те, що першим прийде дідусь, спочатку сприймалася… як думка, як просто можливість. Та з плином часу, з наростанням темряви, із зникненням сонця та малинових хмар, прихід дідуся почав здаватися невідворотним. Думка через деякий час лише сильніше вкорінилася і не відпускала, допоки Нестор не заплющив очі, що було досить проблематично: заснути, коли тебе не відпускає жахлива думка, важко, та коли намагаєшся заснути на твердій поверхні, яка при кожному русі рипить, погрожуючи прорватись, — ще важче. 

Саме для цього і знадобилось снодійне — єдине, з-поміж десятка тих мініатюрних баночок.

У валізку вмістилася тільки подушка та легеньке покривало — настільки тонке, що видно було всі кістки на тілі. У Нестора в квартирі була нормальна постіль, та тільки вона б не влізла у валізу, а іншої Нестор не мав. Однак, міг купити. Міг, та не купив. Але й навіщо? Щоб просто краще поспати кілька днів? Щоб прожити останні дні існування в більш-менш пристойних умовах?

Вони помирали в голоді та холоді, і закінчили земний шлях у крижаній землі — забуті, побиті та зраджені. То чому я маю вмирати інакше? Я що, особливий? Так… я особливий. Тому мушу не вмерти, а здохнути.

Повіки заплющувались кілька разів, на дуже коротку мить занурюючи Нестора в пітьму, яку той боявся, але мусив вистояти. 

І врешті-решт, прийшов сон. Настільки дивний, що здався реальним.

***

Материні руки тримали дитину біля грудей, колихаючи. Неймовірне тепло оповило маленьке життя, що поступово провалювалося в сон. І перед тим як це зробити, маленькі очі з цікавістю обдивлялися приміщення, яке від суцільної темряви рятували запалені свічки. У їхньому багряному світлі стіни здавалися коричневішими, піч — білішою, а бабусин та дідусин силуети - загадковішими.

Вони стояли у пітьмі, і свічкове світло не торкалося їх. Перед цим вони говорили з якимось чоловічим голосом, та маленькі очі не змогли побачити, кому той голос належав. Мати продовжувала колихати дитинча та з надією поглядати на бабусю з дідусем і на той силует, що стояв за ними. Це здавалося вічністю.

Вмить бабуся розвернулася. Її очі — вирячені, в яких проскакував страх; рот — затулений рукою. Вона німотно плакала. Ридала. Дідусь, зблідлий та тремтливий, підхопив її і посадив на крісло. 

Сон майже взяв гору над дитинчам, але коли та побачила капельки сліз, що текли з маминих очей, тремтливі губи та почули важкий стогін, змішаний з криком, сон відступив.

А дитина з великою цікавістю за всім спостерігала.

***

Очі широко розплющились.

За вікном стояла глибока ніч, а в кімнаті, в якій спав Нестор, — густа темінь, яку в деяких місцях розрізали місячні промені. 

Очі, широко вирячені та сповнені страхом, бігали по стелі, ніби намагалися щось вхопити на ній. Коли темрява порідшала, Нестор, тремчучи, перекинув погляд на вікно. І, неочікувано для себе, заскиглив.

Щось було не так.

Нестор встав та навпочіпки підійшов до вікна. Він рухався настільки повільно, що здавалося, ніби він йшов цілу вічність. Дихання слабке, майже непомітне. Руки спітнілі, потихеньку кидалися у тремтливий танець. У голові гуляв білий шум, що змушував Нестора стискати до болю очі й хитати головою, щоб його позбутися.

Він був… Надзвичайною людиною.

Те, що сталося на дорозі, не новинка для Нестора. Такі напади ставалися вже кілька разів, але дуже давно та інтервали між ними теж були довгими. Але зараз…

Доброю, веселою та…

…вони грають по-іншому. І це не дивно, з якого боку на це не глянути, адже…

Твій…

Нестор зарядив собі смачного ляпаса, похилився, і підлога зарипіла гучніше. Нестор завмер у незручній позиції, в якій ноги, й без того напружені ноги, почали затікати. 

Слина ковзнула кістлявим горлом. 

Перевищивши себе, Нестор продовжив крокувати до вікна. За метр від нього Нестор змінив маршрут і притулився до крижаної стіни, не засвітленої місяцем.

Шум втихомирився. Нестор спробував і себе заспокоїти, та виходило кепсько. Зрештою, він спромігся виглянути у вікно. 

На освітленому місяцем подвір’ї нікого не було, окрім вирваної трави та розвалин, що втратили свою цінність пару декад тому.

Нікого не було. Бачиш? Ні…

Твій батько завжди тебе оберігатиме.

Вдалечині, на тій дорозі, якою минулого дня йшов Нестора, щось було. Ніби велетенська курява, що здійнялася в повітря. Примруживши очі, Нестор почав вбачити в ній фігуру. Чоловічу фігуру. Чоловічу.