Частина перша: "Руїна". Розділ 1

28 лютого 1956

Вечоріло, а небо продовжували вкривати темні хмари, з яких струменів дощ. Годинник на зап'ясті вибив рівно п’яту. Вони приїхали.

Антін зупинив автівку коло дороги, що стелилася на кілька сотень метрів вперед, оповита густими деревами по сторонах, за якими простягалися вологі від дощу степи. 

Свіже та вогке повітря пробило ніздрі, коли чоловіки вилізли з автівки, й змело з одежі пилюку.

Антін щільніше закутався в плащ, а потім кинув погляд на Нестора, що, ніби зачарований, дивився пустим поглядом на дорогу:

— Увєрєний, шо сам дойдеш?

— Так.

Антін трохи помовчав, спостерігаючи за Несторовим поглядом, і в кінці видихнув:

— Как хочєш, — витер рот рукавом. — Тогда прощаться будєм?

Нестор стверджувально кивнув. Вони обійнялися, і коли Антін був готовий сідати за водійське місце, то почув шелест:

— Візьми.

Обернувшись, Антін побачив, що Нестор простягає йому добрячу рубльову цеглину, від чого очі полізли на лоба.

— Візьми, — промовив Нестор, — за те, що підвіз.

— Убєрі іх, — ледве не перелякано відповів Антін і, ніби боявся підхопити якусь болячку від тих грошей, відсахнувся від них, та хотів був зачинити дверцята. Проте гроші все одно потрапили в салон. Нестор просунув їх через вікно та поклав на панель під склом, а потім рвучко відскокнув від автівки, думаючи, що Антін втовкмаче їх Нестору назад в руки. Та у відповідь Антін лише підвів роздратований, трохи злісний, погляд, й так само відповів:

— Я нє возьму іх, панімаєш? Я нє могу іх взять!

— Це останні. Вони мені більше не знадобляться, якщо подумати.

— А єслі вийдєш оттуда, то что, бомжевать потом будєшь? — скрикнув Антін, показуючи тримаючою рукою гроші на довгу дорогу, що нетерпеливо чекала на Нестора.

— Заплатиш за лікування дружини, як та ще буде у свідомості. Або доньці віддаш, як та приїде. Вважай це подарунком.

Антін не відповів, лише відвів погляд, сховавши гроші в речовий ящик й сильно зачинивши його. Він глянув на нестора — пальто та капелюх від води вже потемніли. Між ними запала тиша, яка тривала, здавалось, цілу вічність. Антін розумів, що, можливо, це останній раз, коли він бачить Нестора, а Нестор — Антіна. 

— Чтоби не думал о себе, Нестор, я всегда буду о тебе толька харошева мнения. Ти нє похож на ніх, нікто би не отважился на такой паступок как ти. Я буду помнить тебя.

Антін не зумів підтримувати зоровий контакт й відвів погляд; його губи ледве сіпались. Нестор, на якому вже не лишилось сухого місця, лишень тепло усміхнувся й промовив:

— Я тебе теж.

Автівка протяжно заревіла, розвернулась і зникла за лічені секунди. Нестор дивився, як червона точка зникає за горизонтом, підтримуючи на обличчі теплу усмішку, що з кожною миттю холоднішала, допоки автівка геть не зникла з поля зору. Усмішка теж зникла, замість неї постав крижаний беземоційний вираз. Нестор глянув на дорогу, в кінці якої, якщо придивитись, можна було розгледіти якісь пристройки. Нестор, ковтнувши слину, покрокував до них, і тіні дерев поглинули його.

Каміння шаруділо під ногами в такт серцебиттю. Колись він бігав цією дорогою, коли ще був геть дитиною. У той час, обабіч простягались широкополі лани, всіяні зеленою травою, й літнє сонце безперестанку гріло тіло і душу. Дорога як і була не рівною, так і зосталася вкритою багатьма ямами та тріщинами, які за два десятки років розповзлися більше, і набули химернішого вигляду.

Хатина, яку Нестор вбачав ще коли прощався з Антіном, стала ближчою. Її обриси стали чіткішими, і Нестор, бажаючи цього чи ні, згадав, хто у ній жив. Дерева порідшали й відкрили Несторові більший простір для огляду. Лани так і залишилися на своєму вічному місці, та тепер поміж них стояла громіздка верба, — єдина у полі.

Нестор зупинився. Те, що верба продовжувала нести варту, неабияк здивував його, та більше здивувало…

…налякало…

…те, що простягалося за нею.

Погляд не слухався його: опустився додолу, — руки почали підтанцьовувати в такт ходьбі, а до горла щось підскочило таке, від чого в очах заболіло, а губи затремтіли. Знадобилося надзвичайне зусилля, щоб підняти голову та поглянути ще раз у той бік. Коли Нестор намагався подолати себе й заледве підводив голову, в голові спливали сірі розбиті картинки, — спогади, що галопом перескакували з одного на іншого, нагадуючи кіноплівку.

Бабуся лежить на столі у білій хустині з восковим обличчям… Хворі люди ходять по селі, худі до кісток, й падають замертво… Плач матері у лісі… Стогін друга під подушкою… Їхні погляди, коли їх…

“Сука, заткнися, заткнися, ні, заткнися!” — благав він про себе, стискаючи зуби.

Нестор продовжував стояти посеред дороги, стискаючи голову, благаючи когось та дрежачи, мов перебував під сильним холодом.

“Ні, ні…ні”, — голос став надламаним, писклявим.

Нестор відчував, що його тілом щось проходить, — щось надзвичайно важке, і що воно ось-ось витече з нього через рот. Він почав бити себе по голові, ніби намагаючись вибити з себе ту “кіноплівку”...

Постріли… Прокльони…Гнилий сморід і благання покінчити…Бажання попити води…Смачно, усім їм було смачно і ніхто не знав, що то було, ти, хворий!...

Він закричав. Відгомін линув через поля, вербу та тим, що простягалося недалеко від неї, через поле. Нестор упав і, можливо, вдарився головою об каменюку, адже “кіноплівка” скінчилась, і була лише пуста темрява, в якій зрідка проблискували різнокольорові проблиски. Урешті, піднявши погляд, Нестор побачив те, через що приїхав. 

За багато років його село — його колись тепла та затишна Батьківщина, — перетворилось на суцільну Руїну. Більшість хатин зруйнована й вкрита протяжним лозами в перемішку з густим мохом. Хатина, у якій Нестор жив своє дитинство й більшу частину юнацьких літ, теж була серед них, найменше віддалена від верби: вона була навпроти неї.