Пролог

Очі широко розплющились. 

Тепер не було тих силуетів — голих, пухких дитячих силуетів, що бігали довкола та благально простягали руки. Не було вже й тих чорних постатей, що осторонь стояли й уважно спостерігали за всім. Їхні очі палали білим полум'ям. Вони наближались... Та все зникло. Замість них розповзлась біла стеля, на якій красувались тріщини, що, як ріки, розтікались навсібіч. 

Нестор тремтів. Груди боліли. Бракувало повітря. 

Іноді він думав, що краще б було мати епілепсію або інфаркт, аніж ті сни. Ті сни, вони... гнили душу. 

Вперше вони почали з'являтись тоді, коли Нестор переїхав до москви, а сталося це років двадцять тому. Точніше — двадцять три, у січні виповнилося. Його батьківщиною було невеличке селище, що колись славилось працьовитими людьми, дивовижною природою та плодовитою землею... 

Наразі це пустир, зачищений Червоним терором. 

Від людей залишився попіл, який прийняла в себе земля, а від природи та полів — гострі чагарники та зарослі лани, що потайки співають сумну історію. 

В обіймах селища Нестор назавжди залишився наївним вродливим юнаком. В тих обіймах й похований під руїнами повалених будинків. 

Він постарів. Посивів. Сильно схуд... Руки тремтять. 

Ті діти, худі до кісток, з громіздкими черевами. Ті випуклі очі — білі, палаючі вогнем очі. Краще б було вмерти, аніж їх бачити, та... 

Дівчина, що сиділа збоку, випустила вбік Нестора куряву сірого диму. Курити — шкідливо для здоров'я, та кому потрібне те здоров'я, якщо є відчуття щастя? 

Її очі наче замерзле озеро. Волосся — ніби вороняче крило — спадало на оголений бюст. Шкіра, як сніг. 

Нестор завмер, вдивляючись у неї. На мить він забув, що відбувалося минулої ночі, та й згадувати не хотів. Дівчина не зводила з нього погляду, курила, облизувала губи. Потім встала з ліжка, вся гола, й вийшла з кімнати. Нестер залишився один, окутаний до паху білосніжною, чистою ковдрою. 

Очі, широко розплющені, затремтіли — потекли солоні струмочки. 

Валіза стояла біля шафи. На ній хропів пил. 

Нестор вдягнувся, накинув капелюха та вийшов зі своєї квартири, обережно зачинивши її. Коли він копирсався ключами в замковій свердловині, то відчував себе не у своїй тарілці. Руки тремтіли, намагаючись вправно провернути ключ, а потім різко кинулись в шалений танець, коли з-за спини долинув гучний звук кроків. 

Нестор затамував подих. Руки спинились. Серце теж. 

— Іван Іванич, добрий дєнь! 

Нестор з полегшенням видихнув. То була його сусідка з другого поверху — Тамара Петровна. 

— Добрий, — відповів Нестор награною усмішкою, знімаючи шляпу. 

— Куда ето ви так рано ідьотє? Семь утра же только. 

— А, па дєлам нєкатарим: в магазін схадіть... друзів старих правєдать, і тому подібне. 

Тамара Петровна на хвильку завмерла з вимальованою на пиці усмішкою, тяжко вдивляючись в Несторову постать: обдумувала те, що почула, і чи правильно почула. 

— А ви самі куда? На раннюю пробєжку, что лі? 

Зрозумівши, що їй, напевно, почулось, Тамара Петровна ще дужче (бридкіше) усміхнулась, засміялась та відповіла:

— Ну ви і дайотє, Іван Іванич! Куда же мнє в таком-то возрасте? К сеструшке сваєй на пятий иду: обсуждать будєм... Ну... — вона зам'ялась; Нестор був подумав, що Тамара Петровна от-от зараз розплачеться, тому вирішив взяти ситуацію у свої руки.

— Ну я понял, понял, что ви імєєтє в віду. Нє буду тоґда вас задерживать. Удачі вам... там. 

Тамара Петровна похмуро кивнула та подалась собі сходами далі вверх, а Нестор — вниз. У під'їзді дивно пахло — чи то фарбою, чи то сечею, але що було цього разу, Нестор не хотів знати. 

Вулиця ще не до кінця скинула з себе тьмяну ковдру, проте в деяких місцях виднілися сліпучі оранжеві проблиски. Йшов маленький дощ, який у ночі парувався з грозою. 

А Нестор із... 

Витав свіжий аромат — єдине, що радувало, з-поміж тих косих будинків, виконаних у якомусь невідомому стилі, та різнобічних поглядів людей, які за останні три роки мінилися від сумних та депресивних — до радісних та мрійливих. Двадцять три роки тому... Чим думав Нестор? Дивно, що за такий довгий час проживання його не розірвало від... 

Гріха. І ні, він таки рве його. Рве і рве кожного дня, та цей сучий мин все тримається, хоча йому боляче. Йому боляче! Йому мусить бути боляче! Цей виродок заслуговує на це! 

...внутрішнього переживання. 

Вдихнувши свіжого повітря ще кілька разів, Нестор розвернувся ліворуч та попрямував до одного місця. Магазин відкривався після восьмої, годинник показував початок сьомої. 

Час відвідати друзів. 

Колись цей бар був дуже популярним серед міської "інтелігенції", яка любила тут випити, побитися та наблювати — запах кислої капусти царює тут й по сьогодення. Та коли в 53-му "здохла тварюка", як подумки висловлювався Нестор білій стелі, бар закрили через якісь там фінансові проблеми. Протягом трьох років він служив тимчасовим притулком для безхатьків та щурів, а справжнім господарем, з власної волі, згодився бути сам Нестор. Тут його друзі більярд час від часу грають. А він — із ними, коли тримається. 

Того ранку, 26-го лютого, у підвальному приміщені знаходилося четверо осіб, не рахуючи Нестора, що як сновида спустився по сходах. Єдиним джерелом світла була лампа, що звисала зі стелі та освітлювала громіздкий більярдний стіл, трохи подертий. Нестор зробив кілька кроків назустріч столу та зупинився. Заплющеними очима він дістав з кишені пальта пачку дзигар, звідти — одну сигарету, сунув її в рота... 

Пальці тремтять. Пальці тремтять. 

... й вже хотів був запалити, та запальничка десь поділась. Холодок повільно, ніжно, крижаною хвилею пройшовся по тілу від голови — і до пальців на ногах. Очі заплющені. Вони болять. "Ні... Ні, я пам'ятаю, що клав її..." — подумки пробубонів Нестор, не зупиняючись шарудити руками по карманах. І тут почулося характерне "кляц". Потім ще одне, і ще одне, і ще одне, і ще одне — пауза, — і ще одне і ще одне і ще одне і ще... І тепло.