Розділ 31

  Емілія цю ніч спала тривожно. То прокидалася, то знову засинала. Прислуховувалася до найменшого звуку, ніби боялася щось пропустити важливе. Вона багато думала про все те, що зараз з нею відбувалося. Насамперед згадувала його поцілунок, ту солодку мить, якій піддалася, якій не в змозі була упиратися, ту силу тяги, те бажання до нього, яке не піддавалося контролю. В ту мить ніби забула про все, ніби реальність перестала для неї існувати. Не подумала, навіть про те, що їх може хтось помітити, зненацька застукати, що ось-ось мала повернутися Софійка. Та взагалі перестала тоді думати про наслідки. В ту хвилину її думки ніби розвіялися, було тільки відчуття такої приємної, бажаної насолоди. А потім…

  Емілія пригадала, як до кімнати зайшла Поліна і все побачила. Тепер, вже без сумніву Каміла Романівна про все дізнається. Звичайно дізнається, якщо чоловік хоче з нею розлучитися заради неї. Ема відчувала сором і водночас почуття щастя від того що закохалася… тільки шкода, що знову не в того чоловіка. Гостро відчувала провину через те, що стає причиною розпаду чужої сім’ї. Аби можна було б вона  за хвилину зібрала всі свої речі й поїхала звідси. Прямо зараз... Та не могла кинути ні Софійку, ні… Ігоря у такий складний час для них обох. Вона не з тих, хто може байдуже  заплющувати очі на чужі негаразди.

-А коли мама повернеться?- до кімнати Емілії зайшла Софійка із ведмедиком у руці.- Чи можна я біля тебе ляжу?

-Звісно, що можна,- Ема відкинула свою ковдру і дівчинка лягла поруч, міцно до неї притулившись, а вона її обійняла, зараз, найбільше їй було жаль саме Софійку,- твоя мама вже зовсім скоро повернеться, тільки-но вирішить свої справи… 

  Вже зранку Емілія якомога тихіше підвелася з ліжка намагаючись не розбудити дівчинку, яка ще спала. Емілія вкрила її ковдрою, а сама привела себе до ладу та вийшла з кімнати. Вона мала намір спуститися до кухні й розпитати у Нелі чи є якісь новини. Неля вже в такий час мала готувати сніданок і мала знати бодай щось. Та щойно Емілія спустилася до вітальні так їй відразу перегородила шлях Поліна, яка вже теж прокинулася у таку рань і сиділа на дивані в роздумах. Та щойно побачила Ему, то відразу підбігла до неї  й почала нахабно та демонстративно її розглядати з голови до ніг.

-Потворна, нікчемна, зачухана…,- Поліна намагалася підібрати найгірші слова, які вона знала, щоб принизити Емілію, яка відразу розгубилася  та не знала, що і відповісти та потім швидко опанувала себе.

-Слідкуйте за своїми словами пані Поліно,- якомога спокійніше сказала їй Емілія приховуючи емоції обурення.

-А ти слідкуй за своєю поведінкою блудниця,- вигукнула ще голосніше Поліна,- розлучниця. Тобі що свого чоловіка мало, що ти ще й під чужих лягаєш?

  Зі слів Поліни Емілія зрозуміла, що дівчина не знає, що вона вже розлучилася. Та й звідки їй знати. Тільки зараз Ема помітила, що вона так і не скинула обручку. Звичайно, це для наочності, а не тому, що не хотіла відпускати минуле. Минуле вже давно відпустила і віднині жила теперішнім та будувала плани на майбутнє. Емілія намагалася все-таки не ображатися на Поліну, їй було скоріше її теж шкода. Бо насправді, відчувала перед нею теж свою вину. Та оправдовуватися та щось доводити вона не збиралася.

-Відійдіть, будь ласка, пані Поліно, мені треба пройти,- Емілія хотіла посміхнутися та у неї не вийшло.

-Ненавиджу тебе,- Поліна не могла ніяк вгамуватися,- у мене мама пропала, ще й ти… ненавиджу тебе… це ти в усьому винна…

-У чому її винна?- зі свого кабінету вийшов Ігор почувши галас у вітальні, він то давно вже не спав, майже цілу ніч так і не стулив очей.

-Чомусь, мене весь час переслідує таке відчуття, що моя мама дізналася, що ви коханці. Ви… Ігорю… Олександровичу зраджуєте їй з цим… опудалом… і тому вона зникла. Не мала снаги більше терпіти…

-Негайно попроси вибачення в Емілії Михайлівни,- підвищив тон свого голосу Ігор звертаючись до Поліни,- я сказав негайно…

-А то що? Ляпас дасте?- Поліна підбігла до Ігоря.- Ну, давайте бийте, покажіть своїй коханці, яким чином ви виховуєте чужих дітей. Хай бачить і знає, який ви негідник. До кого вона у ліжко пригнула… не знаю як моя мама могла…

-Поліна замовкни,- Ігор почав втрачати самоконтроль й Емілія це бачила і тому швидко підійшла до них та стала між ними.

-Вини Ігоря Олександровича ні в чому немає. Вся вина лежить тільки на мені. Тому прошу вас пані Поліно, якщо бажаєте когось у чомусь звинувачувати, то звинувачуйте тільки мене. Але знайте, щойно ваша матуся повернеться додому я покину ваш дім назавжди.

-А навіщо чекати, коли повернеться хазяйка, можна і зараз зібрати свої речі,- Галина Василівна враз привернула до себе увагу всіх.

-Припинімо цей балаган,- Ігор наказав це голосно наскільки міг,- Галино Василівно, вас взагалі це не стосується. Йдіть займайтеся своїми справами. Ви мене почули? Я ще раз запитую вас, чи ви мене почули?

-Так Ігорю Олександровичу, вибачте,- і Галина Василівна задрала голову й пішла на кухню з якої виглядали Неля та Дмитро, який зайшов поснідати.

-Займіться всі своїми справами,- Ігор сказав це і для них, а потім звернувся знову до Поліни,- ти не зрушиш з місця поки не попросиш вибачення в Емілії Михайлівни. Доросла дівчина, а поводиш себе як капризна, невихована дівчисько. В якої не вистачає сміливості навіть перепросити.

  Поліні зробилося соромно за свою поведінку щойно вона побачила що за всім цим спостерігає Дмитро. Вона хоч і не звертала на нього ніякої уваги й не сприймала його взагалі ніяк, але їй по-справжньому зробилося соромно. Поліна вперше подумала про те, як вона виглядає з боку. Та що їй до того що про неї думає прислуга… але ж ні, щось все-таки ворухнулося всередині і Поліна перепросила, цим самим змусила Емілію здивуватися:

-Вибачте мою поведінку Емілія Михайлівна.

-Вибачаю,- з полегшенням видихнула Ема.

-Молодець Поліно, я завжди знав, що ти розсудлива дівчина,- Ігоря потішило те, що Поліна послухала його,- з твоєю мамою все буде добре, я всьому впевнений. Повір, ніхто з нас невинен у тому, що її зараз немає вдома. Але скоро вона повернеться і ми дізнаємося, що з нею трапилося насправді.