Розділ 10

  Ема намагалася якомога повільніше роз’яснити Камілі Романівні, чим зараз займається Ігор і чому саме вона відповіла на дзвінок.

-Щойно ваш чоловік повернеться до контори так я відразу передам, що ви телефонували,- на завершення сказала Ема.

-А коли це буде?- Каміла Романівна не могла ніяк вгамуватися.- Та звідки тобі знати. Я можливо на човні до вас перепливу через річку…

  Емілія від здивування трохи не запитала у неї, а навіщо це робити та вчасно стрималася і натомість тільки сказала:

-Зрозуміла.

-Ігор точно пішов дерева пиляти?- знову перепитала Каміла Романівна.

-Так, всі пішли пиляти та очищати дорогу крім мене. Це ж терміново необхідно зробити,-  підтвердила Емілія.

-Гаразд, я на нього буду чекати вдома.  А ти там не викаблучуйся перед ним…

-Ну що, ви таке говорите Каміло Романівно…

  Та Емілія не договорила, бо жінка відключилася. А Ема тільки покивала головою, подумала про те, як так можна не довіряти своєму чоловікові, як можна бути такою ревнивою. Ось, вона свого Олега ні до кого так не ревнувала. Він не давав їй жодного приводу. Та і взагалі вона не така вже і ревнива людина. Ема пригадала, що колись читала статтю в якій розповідалося, що зазвичай ревнують ті люди які невпевнені в собі та бояться втратити об’єкт свого кохання. Невже Каміла Романівна з тих хто має занижену самооцінку? Та зовсім ні. А от Ігоря мабуть точно боїться втратити. Чому вона так невпевнена у ньому?

  Почало вже вечоріти й Емілія почала відчувати страх перебуваючи на одинці у будівлі контори. Вже вкотре вийшла на ганок. Виглядала хоч кого-небудь не те що Ігоря. Його машина так і стояла припаркованою біля ганку. Ема подумала, що може варто сісти до салону автомобіля і там продовжити очікувати. Не так страшно буде, подумала. Та не змогла відчинити дверцята, як з’ясувалося автомобіль був замкнутий. І їй нічого більше не лишалося як повернутися знову досередини будівлі. Повернувшись до кабінету Емілія сіла на дивані прислухаючись до кожного звуку, шороху. Непомітно для себе задрімала. Та раптом кинулася, злякалася, коли почула уві сні як хтось грюкнув вхідними дверима. Напевне хтось зайшов досередини.

  Емілія різко схопилася з місця, не знала чи то куди треба сховатися, чи то щось взяти до рук, щоб у разі чого було чимось захищатися якщо раптом на неї нападуть. Та замість того їй нічого такого не вдалося зробити і вона продовжувала переляканими очима дивитися на двері кабінету які вже почали відчинятися… Це був Ігор. І щойно Ема побачила Ігоря, то кинулася його обіймати ще перебуваючи у стані нервового напруження.

-Невже так сильно сумували за мною?- Ігор від неочікуваного трохи розгубився та виду не подав.

-Вибачте,- вона нарешті почала усвідомлювати свою неконтрольовану поведінку,- я… я… чесно скажу, мені зробилося так страшно, що я… Та це вже неважливо. Ви краще скажіть чи вийшло у вас… О Боже, у вас на руці кров…

-Зачепився за сухе гілля.  Там у шафі є аптечка. Не могли ви б мені допомогти,- Ігор сів на диван водночас обережно знімаючи з себе сорочку, яка не тільки забруднилася, а й встигла розірватися.

-Я миттю,- Ема відразу опанувала себе та відкинути всякі думки.

  Вона швидко знайшла аптечку та дістала звідки перекис водню. Обережно промила його рану, забинтувала.

-Все буде добре,- сказала вона йому чи то сама собі.

-Звісно, все буде добре,- підтвердив Ігор, який трохи розслабився та не зводив з неї очей,- лісовози вдало доїхали до іншого моста, переїхали його, а потім виїхали на головну трасу. Я впевнений вони доставлять деревину вчасно, хоч і виникла серйозна затримка. Дякую вам за допомогу.

-Ви напевне дуже втомилися, бо виглядаєте дуже змучено і виснажено,- Ема відчувала, що хвилюється за нього.- Чи зможете ви у такому стані керувати автомобілем?

-Ми з вами залишимося тут до ранку,- Ігор зовсім не жартував.

-Це не можливо… ваша дружина телефонувала,- Емілія не знала як на це реагувати.

-Я їй вранці зателефоную, бо зараз я не маю ніякого ні бажання, ні енергії їй щось пояснювати чи то доводити,- Ігор спробував підвестися з дивану та у нього запаморочилося у голові й він знову опустився на місце.

-Вам зле,- Ема підбігла до нього присіла поруч,- вам потрібно до лікарні… потрібно викликати швидку… я зараз…

-Емілія, будь ласка, заспокойтеся я вас прошу. Зі мною все добре, не треба ніякої швидкої. Я вас запевняю вона мені не потрібна. Та і взагалі, швидкій проблематично буде сюди доїхати,- Ігор злегка посміхнувся через біль,- у кінці коридору праворуч знаходиться кухня. Не могли б ви приготувати нам кави…

-Звісно що могла,- Ема підвелася і вже дійшла до дверей, коли обернулася і запитала.- А може краще чаю? Звичайно, якщо він там є.

-Чай там теж є, але мені краще все-таки каву приготуйте. І до речі, там у холодильнику є запас продуктів, то можна і бутербродів…

-Я все за лічені хвилини приготую, а ви лягайте.

-Добре, я ляжу,- Ігор прислухався до поради дівчини.

   Коли Емілія вийшла з кабінету Ігор вперше подумав про неї не як про няню своєї доньки, а як про жінку яка привернула його увагу, викликала цікавість. Його зачепило те, що вона так розхвилювалася за нього, проявила таку турботу… і … вона така мила. Щось у неї є таке чарівне, загадкове. Та це не може для нього мати ніякого значення, бо він одружений чоловік, який кохає свою дружину та іншими жінками не цікавиться. Він ніколи не зраджував свою дружину й не збирається цього робити. Для нього вірність у стосунках має вагове значення, а також чесність, довіра та взаєморозуміння. І Каміла саме така жінка, у цьому Ігор був переконаний. Але правда полягала у тому, що він все-таки одружився з нею не тому що закохався до нестями, а все ж через вигоду. Не дуже гарний вчинок з його сторони і тим більше не чесний. Отож, Ігор не відповідав своїм же ідеалам. Та він ні разу про це не пошкодував. Зараз Каміла стала для нього наскільки рідною, що він цілком щасливий поруч з нею. І те що вона народила йому доньку, ще сильніше прив’язало його до неї. І тепер вона єдина у його житті й так і буде. Для нього було і лишається найголовніше робота, яка завжди стояла на першому місці. Він завжди прагнув розширити компанію «ЛісБук» і зробити її ще більше процвітаючою.