Прихисток твого кохання

Розділ 18

Ми їхали, і я трималася з останніх сил. Сльози котилися по скронях. Сили починали покидати, і триматися було все важче.  

Коли світ почав темніти, по щоках пройшлися гради ударів.  

— Не смій відключатися! Ти повинна триматися. Ще трохи, — підтримувала мене у свідомості Надін. 

Очі наткнулися на стелю машини. Аллах, як же це нестерпно! Я намагалася зробити подих, але захлинулася при наступному спазмі пекельного болю. 

— Я не можу… А-а-а!!! — закричала, відкинувши голову. 

— Ще довго? — запитала Надін. 

— З хвилини на хвилину, — напружено відповів Алан.  

Він вже зміг опанувати себе разом із Натаном. Алан давав моєму сину під руки все, що завгодно, лиш би він не плакав у цій машині.  

— Алане, за нами хвіст, — сказав водій.  

— Це наші, — через декілька секунд відповів Алан. 

Нова хвиля болю накрила мене, і я загарчала.  

— Дихай, дівчинко, ще трохи, — чула я скрізь весь галас голос подруги.  

Надін сиділа біля моїх широко розставлених ніг. Голівка моєї дівчини хотіла прорватися, але я не могла ось так свою крихітку народити в машині. Я зрозуміла, що вона не виживе, якщо я дам слабину.  

— Треба ще тканини! — крикнула Надін крізь шум сигналів машин та пострілів. 

— Знімай сорочку, — велів Алан водію.  

Алан вже свою давно зняв, залишаючись із голим татуйованим торсом. Між сидіннями просунулася темна тканина, і вона відразу опинилася між моїх ніг.  

— Швидше! Вона втрачає… — кричала Надін, і з кожним словом я все менше чула її.  

Біль ставав ще більшим, і виснажене тіло вже відмовлялося боротися. Але думка, що я підведу свою дівчинку й Натана, тримала мене.  

Я хапаю ротом повітря й видихаю. Я зможу. Я зможу. Зможу… 

— А-а-а!  

— Цього не достатньо… Меліссо, твої м’язи не зможуть її тримати. Я буду змушена закрити вихід руками. Розумієш… 

— Так… — видихнула зі стогоном. 

Лиш би моя крихітка жила.  

— Буде дуже-дуже боляче, — сказала вона. 

— Роби, що мусиш! — крикнула, готуючись до гіршого.  

Хоча задавалося, гірше бути не може. 

Надін зціпила зуби, і я відчула її руки. З горла вирвався крик повний агонії. 

— Ми вже близько, — сказав Алан. 

Йому теж було ненависно чути, як мені боляче, і розуміти, що не в змозі допомогти. Хоча, впевнена, він чув крики й гірше. Він закривав Натану видовище на це жахіття, і я була вдячна йому за це. 

— Чуєш? Ще трохи. Тримайся, прошу… — безперестанку говорила Надін. 

І я трималася. Я з останніх сил трималася. Але в один момент біль став таким сильним, що не залишав перед собою нічого.  

Думка про смерть стала близькою. Вона не лякала. Навпаки, давала полегшення.  

— Надін… — прохрипіла я з останніх сил.  

— Так… — прошепотіла, а по її очах котилися сльози.  

Вона теж розуміла, що в мені не лишилося сил боротися. Я відчувала, як її руки тремтіли, але не опускалися ні на мить. 

— Скажи йому… захистити їх… — уривчасто видихнула я, сподіваючись, що вона усе почула. 

— Меліссо!..

В іншу секунду всі крики та постріли стали чимось сірим і стороннім. Ніби це все відбувається не зі мною.  

Думка, що не побачу й не вдихну аромат дітей і коханого, лякала. Але їм буде краще без мене. І ця думка приносила біль серцю. 

І подумати, який ще біль може бути більшим за фізичний? 

Біль серця в сто разів сильніший. І все життя його в мене було в надлишку. Та коли я була на межі, хтось завжди змушував мене боротися сильніше.  

У батьківському домі це був Джан. Його підтримка тримала мене на плаву.  

Після того, як мене вже мали віддати безжалісному Рустаму, з’явився Микита, що врятував не тільки тіло, а й душу та потріскане серце. З ним я дізналася, що таке справжнє життя і як йому радіти.  

Потім це була Надін. Я не могла покинути її, і врешті-решт ми пов’язалися міцною мотузкою. Ми трималися одна за одну. І коли мотузка тріскала, з’явився Натан, що додав у наше жахіття океан життя.  

Ми до останнього трималися одні за одних.  

А зараз настав момент, коли прийшов кінець. 

Тепер я віддаю їх на опіку Аллаха й брата, який обов’язково подбає про них.  

Серце обливається кров’ю через те, що я більше не побачу Еміра.  

Не вдихну аромати синочка, не зможу обняти. Ніколи не дізнаюся, як тримати на руках крихітну донечку. Не побачу, як старший братик захищає сестричку, коли її ображають.  

Не дізнаюсь, чи змогла Надін пережити травму. Чи продовжує жити справжнім життям. І здійснює мрії. 




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше