Розділ 17

Вже близько десяти хвилин, як мій брат сів у літак та втратив зв’язок на найближчі пару годин. Ми досі гнали так, ніби за нами хтось женеться. Хоча все-таки це було можливо.  

Від довгого сидіння поперек все сильніше ниє від болю. Весь цей час тримаю долоню на животі, очікуючи бодай маленького руху моєї крихітки. Але вона підозріло затихла.  

— Що ви зробили з тими чоловіками? — подала голос Надін. 

Я перевела на неї погляд. Натан вже якийсь час перекочував до неї та активно крутив між пальцями вишневі пасма.  

— Те, на що вони заслуговують, — відповів Алан, зрозумівши, що мова йде про Османа й Берка.   

— Ви їх вбили? — рівним тоном запитала Надін. Вираз її обличчя був байдужим. Не було навіть зернятка співчуття. 

— Це було б милосердно з нашого боку, — моторошно хмикнув Алан. 

По тілу прокотився озноб. Але в мені до них не було ні краплі жалю. Я ніколи в житті не бажала комусь зла, до того моменту поки не почали чіпати моїх рідних. Моїх дітей. 

Я закам’яніла, коли відчула між ногами теплу рідину. А в іншу секунду я закричала. Живіт несподівано прострелило різким болем, ніби кості тазу розламали на дві частини. Надін стрімко розвернулася до мене. 

—  Меліссо? Що таке?! 

— Я… — розчинила рота й замовкла від гучного пострілу, за яким пролунав виск шин та гуркіт. 

Надін скрикнула, обернувшись назад. Натан злякався й почав плакати. Дівчина відразу притиснула Натана до себе, закриваючи його собою. Я ж не могла навіть поворухнутися в бік сина.  

У вухах дзвеніло, і піт стікав по скронях. Дихання почастішало, і я зціпила зуби, які дивом не потріскалися.  

Алан грубо лайнувся та почав кричати щось в слухавку.  

— Що відбувається?! — зірваним голосом вимогливо запитала Надін. 

— У нас гості, — процідив Алан. — Чого тупиш? Обганяй! Хутко!  

Машина різко збільшила скорість і пішла стрімко наліво. Від цього руху я хрипло застогнала. 

— Меліссо, ти вдарилася? — запитала Надін скрізь пронизливий плач мого сина та шум пострілів.  

Біль став ще нестерпнішим, і навіть зробити подих було надзвичайно складно. 

— Що там таке? — запитав Алан, подивившись на мене. 

— Ще рано… — плачучи, прохрипіла між спазмами. 

Очі Алан простежили вниз і округлилися.  

— Твою матір! — вилаявся Алан, знову приклавши телефон до вуха. — Дідько! Ніку, як нам відірватися?.. Трясця! Вона, схоже, народжує! Аби через хвилину був маршрут! І приклич ще більше хлопців!.. Мені насрати, чи нас помітять, нам проблеми від її брата не потрібні! 

Надін підсіла до мене ближче, її пальці відкинули пасма, що прилипли до обличчя.  

— Дихай. Все гаразд, — Надін почала глибоко дихати, показуючи мені приклад.  

— Ще місяць до пологів… — жалібно простогнала я. 

— Все буде добре. Ти сильна, — твердо сказала вона. 

— Не схоже! А-а-а!!! — застогнала я, руками стиснувши сидіння до скрипу. Відкинула голову й кричала скрізь зціплені зуби. 

— Нам терміново потрібно в лікарню! — крикнула Надін. 

— Я б з радістю. Але як тільки ми зупинимося — нам світить морг! — крикнув Алан, прийнявши дзвінок телефону. — Зрозумів! Повертай через чотири квартали направо, — сказав він водію. 

Пролунало ще більше пострілів і стукотів об автомобіль. Страх за дітей пронизує моє тіло.  

— Вони стріляють у нас! — панічно крикнула Надін. 

— Машина куленепробивна, — коротко сказав Алан.  

— Я на це надіюся!.. Меліссо, дихай. Ми встигнемо, не переживай. 

Але я так не думала. Ставало все гірше. Здавалося, що мене зараз розірве. Аллах! Навіть при перших було не так.  

— Мені здається, що вона зараз вилізе. А-а-а, Аллах!!! 

— Ти зараз серйозно?! — гаркнув Алан. 

— Заткнувся! — не своїм голосом крикнула Надін на чоловіка. — Натанчику, хочеш до дядька? Хочеш, — Надін передала сина ошелешеному Алану. — Заспокой його. 

— Як?! — Алан тримав Натана, як гранату, що ось-ось рване.  

— Знайдеш спосіб, — відмахнулася від нього, звертаючи всю увагу на мене. — Меліссо. Зараз ти ляжеш на сидіння. Давай. 

Надін простягнула до мене руки, і з жахливим болем, через який я ледве не знепритомніла, я опустилася на сидіння. Мої ноги зігнули та розставили. І в цей момент мені було байдуже на те, що в салоні присутні чоловіки й в нас градом летіли кулі. Машину хитало з одного боку в інший, і я дивом не скотилася на підлогу.  

— А-а-а-а-а! — закричала я, шумно дихаючи й роздуваючи ніздрі.  

Надін охнула, і я глянула на неї. 

— Що там?! — запитала я. 

Надін глянула на мене, і в її очах я помітила нервозність. 

— Все добре. Не припиняй дихати. Нам треба в лікарню, — сказала Алану після того, як намагалася мене заспокоїти.