Розділ 14

Кров відхлинула від обличчя, що відразу помітили. Осман звузив очі, а Надін підбігла до мене, забувши про продукти. 

— Все добре? Тебе знову нудить? 

Нерозбірливо знизавши плечима, присіла на диван, не розслабляючись ні на секунду. Очі відразу знайшли синочка. Натан так само, не помічаючи нічого навколо, грався іграшками. 

У цей момент, як ні в чому не бувало, увійшов Берк. Ніби це не він хвилину тому розмовляв з одним з Оздемірів. 

Осман так само стояв біля вікна, але тепер свердлив поглядом усміхненого Берка. 

Берк запитав, чи потрібна допомога. Надін відмовила. Після чого вони швидко попрощалися з нами та покинули дім. 

Весь цей час я сиділа рівно, як струна. 

— Ти бліда, як поганка. Може, води? — запитала Надін. 

Я підвела очі. Надін пильно дивилася на мене. В її очах щось змінилося. 

— Щось сталося, — ствердила вона. 

Я ковтнула неприємний клубок, що продовжував душити. 

— Так… Здається, нас знайшли, — прошепотіла, боячись, що вони здатні почути нас. 

Обличчя Надін витягнулося, вона розчинила вуста й в очах спалахнули іскри усвідомлення в перемішку зі страхом. 

— Що ти маєш на увазі під «здається, знайшли»? 

— Берк… Я стала свідком його розмови… Він говорив із Рустамом, — голос затремтів від його імені. 

— Це не можливо… Вони нас ховають від них… — захитала головою дівчина. 

— Я вже в цьому непевна. 

— Мій брат би не довірив нас ненадійним людям. 

— Він доручив нас тим, у кому на «той» момент був впевнений. Але ж він говорив, що нікому не можна довіряти. 

— О, Аллаху… — Надін опустилася на диван, а її очі забігали. Вона закусила губу, похитавши головою, та через мить підвела погляд на мене. — Ти щось ще чула? 

— Він щось шукає, — кивнула я, хапаючи повітря. — Берк сказав, що, коли я буду народжувати, тоді він матиме змогу продовжити пошуки. 

— Пошуки… Що він… Аллах. Це те, про що я думаю? 

Я знизала плечима, приклавши холодну долоню до шиї. 

— Але це немає сенсу, — продовжила Надін, — про флешку ніхто не знає. І який їм сенс приховувати від нас, якщо вони спроможні хоч зараз забрати все. Якщо Оздеміри нас знайшли, то це ще більше втрачає сенс. Вони хоч зараз можуть нас повернути. 

Я теж про це думала. Усе занадто підозріло. У них стільки влади, а вони не діють. 

— Можливо, ми їм уже не потрібні, — прошепотіла я. 

Усвідомлення цього покрило кожен міліметр шкіри холодом. Волосся на потилиці стало дибки. 

Надін шумно ковтнула. 

— А якщо й будемо потрібні, то вже геть на інших ролях. Буде ще гірше… У десятки разів. 

— Аллах! Чого ж це все так паскудно… — з відчаєм застогнала я, сховавши обличчя в долонях. — Як би ми далеко від них не тікали, вони все одно наздоганяють. 

Диван піді мною зарухався, і на моїх зап’ястях опинилися руки Надін. Вона відвела їх від мого обличчя та не відпускала. Я підняла вологі очі. 

— Ти чого ніс повісила? Уже здалася? 

— Я втомилася… Я втомилася боротися. Втомилася боятися, що знайдуть. Я така виснажена, Надін… 

— Знаю… — вона стиснула долоні, і її вуста зімкнулися в тонкій лінії. — Але це ще не кінець. І я тобі не дозволю здатися на половині шляху. Оздеміри не знають, що ми почали щось підозрювати. Тож ще є шанс. 

— Шанс? Про що ти? Ти глянь на нас, — кивнула головою. — Ми дві дівчини з десятимісячним малюком і ще одним ненародженим, який, до речі, на підході. Тож який ти шанс бачиш? 

— Але ж одного разу ми втекли. А ти навіть двічі. 

— У двох цих випадках нам допомогли чоловіки. 

— Ми ані на грам за них не гірші. Ми стільки всього пережили, що їм і не снилося. І в тебе є я і чоловік теж є, — кинула очима на Натана. — Він чим гірше? Нічим. 

Закусила губу, опустивши голову. Надін наблизилася. 

— Але, знаючи свої слабкі місця, ми зможемо підготуватися. І чи тікатимемо, чи ні, нас можуть знайти, це факт. Але те, що ми хоча б спробуємо, дасть малий, але шанс врятуватися. 

— Пропонуєш знову тікати? — з іронією запитала. 

— Пропоную. 

— Куди-и? — жалібно протягнула. 

— Гадаю, настав час зателефонувати твоєму Гординському. 

У грудях стало тісно. Микита. 

Стільки часу пройшло. Його обличчя з кожним днем для мене стає вже розмитішим. Кожного разу після сну відчуваю фантомні відчуття його близькості. Його голос, що був здатен пробуджувати в мені зграю метеликів та мурашок. І все це з кожним днем стає ще менш розбірливим. Мозок ніби намагається стерти його з пам’яті. А серце всупереч усьому зберігає частинки його. 

Пригадалися слова Кемаля, що Микита не припиняв знаходити спроб врятувати мене. І я сама тікаю від нього. І хоч вкотре це роблю, зрештою, дорога веде до нього.