Розділ 10

Ми опинилися на вузькій безлюдній вулиці. Звуки свята й далі лунали. Ми ще зовсім близько. Тепер питання, куди йти: наліво чи направо? 

— У тому напрямку місто, — сказала Надін, вирішивши за нас двох це питання. Що було логічно, адже вона орієнтується в Мідьяті. 

Водночас ми йшли швидко, але зважували кожен крок. Гляділи в кожен закуток, і, коли ми дійшли до розвилки, що вела в місто, масивне тіло згребло Надін, що вона не встигла пискнути. Округливши очі, я застигла в переляку. Дівчина почала битися руками й ногами, дивлячись на мене великими очима: «Тікай!» А я і далі стояла, не відводячи очей від тих темних очей, які мені виднілися за книжковими полицями. 

— Тихіше, сестро, — прошепотів глибокий голос. 

Надін заціпеніла ще більше, округливши очі. Я на мить перенеслася на рік назад. Брат, який просив бути тихіше, а потім зрадив. Я не віддам йому Надін. Мої долоні стиснулись у кулаки, і я вже була готова накинутися на нього. 

— Не кричи, якщо не хочеш, аби ці гади не збіглися, — промовив, забираючи руку, несподівано відпустивши Надін. 

Я завмерла, не очікуючи цього, але в іншу мить підійшла до дівчини впритул. 

Надін розвернулася, задерши голову й дивлячись на брата. 

— Кемалю, — прошепотіла охриплим голосом. 

— Давно не бачилися, Вишенько. Я не сумнівався, що ти достатньо розумна, щоб обвести їх навколо пальця, — прошепотів він із посмішкою на вустах. 

Надін схлипнула й ледь не стрибнула на брата, міцно обійнявши його. Руки Кемаля обхопили її, і він зарився носом у її скроню. 

— Вибач, що запізнився, — прохрипів. 

— Я думала, ти відмовився… 

— Я ніколи не відмовлявся. Я не міг наблизитися до тебе. Вони занадто впливові… І якби ти не додумалася до цієї втечі, ще довго не зміг би. Ти молодчинка… 

Сльози душили, і я стиснула сина в обіймах. Я відчувала біль і водночас радість за Надін. Що брат не зрадив її. 

— Нам потрібно негайно вибиратися, поки вас, дівчата, не помітили, — твердо сказав, відпускаючи Надін з обіймів. 

Вона кивнула й озирнулася на мене. 

— Це Мелісса, — сказала, шморгаючи червоним носом. 

— Чув, — коротко кивнув, опустивши очі на сина, і його брови здійнялися вгору. — Це… 

— Її син, — прошепотіла Надін. 

— Ось це я не чув, — сказав, звузивши очі. Потім Кемаль оглянувся та взяв Надін за руку. — Моя машина недалеко. 

Надін узяла мене під руку й не відпускала, поки ми швидко дійшли до машини. Кемаль відчинив нам задні двері, а в іншу мить ми були всередині позашляховика. 

Кемаль швидко зайняв місце водія та озирнувся до нас. 

— Ви можете причаїтися, поки ми не покинемо місто? — напружено запитав, дивлячись на сина в моїх руках. 

Думав, що мені буде важко з дитиною на руках скрутитися в клубок на підлозі салону? 

— Ми спробуємо, — невпевнено відповіла Надін. 

Поруч із братом вона дала волю емоціям і повністю довірилася йому. Мені нічого не залишилося, як теж довіритися. Можливо, це остання людина, котрій я зможу довіряти. 

Ми дивом вмістилися між сидіннями впритул, обгорнувши тілами сина. 

Натан лиш зараз трохи завертівся й, знову причмокнувши ротиком, продовжив спати. Він навіть не уявляє, який подарунок мені цим зробив. 

Ми під звук мотора проїжджали по нічному Мідьяту. За весь цей час ми ні разу не зупинилися. Тіло заніміло від незручної пози, але ми продовжували через зціплені щелепи лежати, не рухаючись. 

Так продовжувалося довгі хвилини або й години. 

— Можете підійматися, — прозвучав довгоочікуваний дозвіл. 

Ми з Надін обережно піднялися, стогнучи від затерплості м’язів. 

— Де ми? — запитала, розминаючи ноги. 

— Наближаємося до Батмана, — відповів, дивлячись на скло заднього виду. — Ви як? 

— Нормально. Я думала, ми до Мардіна поїдемо, — спантеличено сказала Надін. 

— Готовий поспорити на двадцятку, що ви так би й зробили, — усміхнувся, дивлячись на насуплене обличчя Надін. — Я виграв. 

— Ну й що. Усе одно в мене кишені пусті. 

Кемаль глибоко вдихнув, а щелепою прокотилися жовна. 

— Як же ж ви хотіли врятуватися… — несхвально похитав головою. — Підніми своє сидіння та дістань сумку, — велів він Надін. 

Дівчина нахмурила брови та зробила, як сказав брат. 

— Що там? — запитала, розглядаючи чорну сумку. 

— Відкрий, — знизав плечима. Пролунав звук блискавки. — Там гроші, телефони та все, що вам буде потрібно. 

Надін округлила очі, подивившись, на брата. 

— Навіщо? Що це означає? 

— Я не зможу бути з вами. Тобі… небезпечно бути зі мною…