Розділ 9

Кров охолола, і я стрімко сховалася за книгами. Надін, здавалося, нічого не помічала. Її очі не моргаючи дивилися в нікуди. 

Але далі нічого не відбувалося. Ні звуку. Ні руху. Я вже навіть почала думати, що мені це примарилося. 

— То яких рішень мені треба від тебе очікувати? 

У кілька потужних ударів серця я чекала свого вироку. Саме в цю хвилину вирішується наше життя. 

— Я схильний вчитися на помилках інших, — грубо промовив брат Надін, віддаляючись від нашого сховку. 

Важко ковтнула, заплющивши очі. Підвівши погляд на Надін, не повірила в побачене. Дівчина беззвучно плакала. Від її гучного болю власні очі теж наповнюються слізьми. Я знову пережила той самий біль. 

Пролунав гучний і огидний до глибини серця смішок. 

— Я-то вже на мить засумнівався в тобі, але ти зробив правильний вибір. Оскільки ти мій гість, запрошую сьогодні до нашого столу. Ти зможеш також переночувати, і завтра я дозволю тобі побачити сестру, ненадовго. 

— Дякую за запрошення, але це зайве. Моя подорож не мала наміру на довше перебування, а робота не схильна чекати, — сухо відповів. 

— Розумно. Що ж, я проведу тебе, — сказав Вовкан без жодної нотки досади. 

Мої вуха вловили лише чоловічі кроки, клацання вимикача та зачинення дверей. 

Пару хвилин ми сиділи мовчки й навіть дихали ледве чутно. Я отямилася швидше й обережно торкнулася плеча Надін. Вона сіпнулася всім тілом, піднявши на мене скляні очі. 

— Вони пішли, — прошепотіла. 

Надін дивилася на мене кілька секунд. Потім вона кліпнула, й остання сльоза скотилася по її щоці, зникаючи у візерунку килима. Остання, тому що тепер дівчина дивилася на мене ще рішучіше й підвелася, простягнувши мені руки. Я схопилася за них, і ми почали вибиратися зі схованки. 

— У нас немає часу на пошуки, — сухо сказала, — підемо так. 

— І що ми будемо робити без документів? 

— Щось вигадаємо. Зараз нам потрібно вибратися із цього місця. 

Я не стала сперечатися. Ризик бути спійманими був таким близьким, що я готова була залишитися без документів. Нам не пощастило знайти свої паспорти, але пощастило, що нас не спіймали. Це зараз головне. 

Ми безшумно покинули кімнату й стали не спускатися по сходах, а навпаки, підійматися. 

— Хіба ми не маємо йти туди? — тицьнула вниз. 

— Ні, — стисло відповіла Надін, не зупиняючи крок. 

Притримуючи синочка, стискаю щелепу та йду слідом. Ми піднялися на те місце, де я була востаннє. Але зараз небо освічувало не палюче сонце, а холодний місяць. 

— І що далі? — нетерпеливо запитала. 

— Ось, — різко промовила вона, зупинившись біля дверей, котрих я раніше не помічала. 

— Вони зачиненні, у нас немає ключів… — спантеличено заговорила. 

— Ти в мене недостатньо віриш, — хмикнула Надін, дістаючи зв’язку ключів. 

— Звідки? — прошепотіла розчинивши рота. 

— В останній момент схопила. Дивно, що папірці він тримає під замком, а ключі в незамкненій шухляді. 

— Гадаєш, тут є потрібний? — я з надією пропалювала зв’язку. 

— Так. Чула, як служниці говорили про цей прохід і що від нього має доступ тільки пан. Тож склала два плюс два. Лишилося підібрати потрібний, — прошепотіла під носа. 

Дзвін металу розхитував мої нерви, а коли один за одним ключ не підходили, на скронях виступив піт. Слава Аллаху, він почув мої молитви та один із ключів без перешкод пройшов в отвір і відчинив двері. 

— Ох, — застогнала Надін. 

Коли важкі двері різко відчинилися, ми увійшли в темний, вузький прохід. Коли ми зачинили двері, темрява огорнула нас. Клацнув замок, і рука Надін стиснула мою. Сирий запах забивав ніздрі, і я накрила голову сина тканиною, щоб захистити його від нього. 

— Нічого не видно, — прошепотіла тремтячим голосом. 

— Тримайся за мене. Тут сходи… Кожен крок роби обережно, — веліла Надін, ступивши першою. 

Міцніше притулила сина до грудей і, не відпускаючи руки Надін, пішла за нею. О Аллах, я готова наосліп йти із цією дівчиною, не сумніваючись у ній ні на мить. 

Плече дотикається до холодного каменю, а кожен крок дається все важче. 

Здавалося, що ми спускалися спіральними сходами, і якби в мене була клаустрофобія, то я б померла прямо тут, не дійшовши до низу. Та все-таки ми дійшли та наткнулися на стіну. Усе було так темно, що дверей не виднілося. Продзвеніли ключі, та Надін зашипіла. 

— Тут інший замок. 

По новому колу пробували кожен із ключів. Від одного замок піддався, і, затамувавши подих, ми повільно відчинили двері.