Розділ 7

Місяць потому 

Ходячи по кімнаті туди-сюди, я заколисувала Натана й чекала, коли приїде Надін. 

Шум за дверима підказав мені, що до дня ікс залишилися лічені дні. З’їжджалися гості та родичі. Ніхто з них не знав про Натана, тому мені не дозволяли виходити з кімнати. Надін каже, всі думають, що я захворіла. Тому я сподіваюся, що моя «хвороба» триватиме якомога довше. 

Після того дня Рустам майже не приїжджав до маєтку й більше часу проводив на фірмі. А коли з’являвся, то був роздратований і часто кликав Надін до себе. Хатідже це не сподобалося, і вона дедалі більше намагалася переконати мене, що Надін має власні мотиви. 

Тож у нас був, так би мовити, період затишшя. А після затишшя, як завжди, треба очікувати бурі. 

Наша втеча буде гіршою за будь-яку бурю. 

Двері відчинилися, і пролунали розмірені кроки, в яких впізнала Надін. Я обернулася з Натаном на руках і побачила, що переді мною стоїть дівчина. У її очах грайливо бігали маленькі чортики. Я примружилася. 

— Ну що там? 

Її губи повільно зігнулися в усмішці. Права рука піднялася, і з довгого рукава визирнув блискучий метал. 

— Є! — тихо вигукнула. 

Тягар, який тримав мене в напрузі, спав, і я видихнула. 

— Пів справи позаду, — промовила, дивлячись на ключ. 

— Так, — кивнула вона, підійшла до комода, тихенько відсунула його вбік і сховала ключ під одну з дощок підлоги, — нам просто треба почекати до завтрашнього вечора. 

Кивнула їй. Відвернувшись, обережно поклала сина в ліжечко. Сівши поруч, я не зводила з нього очей. Мені все ще було страшно, навіть якщо я перебувала поруч. Я щохвилини озиралася, щоби переконатися, що він не перевернеться й не задихнеться. 

Надін сіла навпроти мене, спостерігаючи за Натаном. 

— У нас усе вийде. 

Кивнула. 

— З ним більше нічого не станеться, — знову запевнила вона мене. 

Я розуміла, що, поки ми з ним, усе буде добре, але все одно страшенно боялася. 

— Я буду впевнена в цьому, коли ми будемо далеко від них. 

— Тому ти мусиш думати тверезо, — сказала вона й замовкла. 

Холод раптово охопив моє тіло й кинув мене в лихоманку. 

— Чому ти так зблідла? 

— Я не знаю… — встигла вимовити, як нудота підкотилася до горла, й, схопившись із дивана, побігла до ванної кімнати, встигнувши в останній момент схилитися над унітазом. 

Мій живіт стиснувся в болісному спазмі, виштовхуючи воду, яку я нещодавно випила. Я вся спітніла й ще трохи посиділа, чекаючи, чи не повториться все ще раз. Піднявшись за допомогою Надін, злила воду. Нахилившись над раковиною, я сполоснула обличчя холодною водою і прополоскала рота. 

Я вже встигла виблювати свій сніданок вранці, і це було жахливо. Моє серце калатало. Коли до спини доторкнулися, я сіпнулася й одразу ж розслабилася від кругових погладжувань. Моє волосся вже давно було зібране у хвіст, і я навіть не помітила, як Надін це зробила. 

— Давно в тебе це? Ще вчора все було добре, — занепокоєно запитала вона, підводячи мене до дивана. 

Переконавшись, що син усе ще мирно спить, виснажено підняла на неї очі. 

— Від сьогоднішнього ранку, — стисло відповіла. 

Надін напружено оглянула мене з ніг до голови. 

— І… 

Усвідомлення, яке вже давно підкрадається, спалахнуло в моїй голові. 

— Я завагітніла… — пискнула я, закриваючи обличчя долонями. До горла підступив клубок, а сльози котилися по щоках. 

Пролунав гучний видих, і за секунду я опинилася в обіймах Надін. Мої плечі здригнулися, і я гірко застогнала в перемішку зі схлипами. 

— Я сподівалася… Я сподівалася, що не зможу… — заскиглила крізь ридання. 

У цей час її долоня ніжно погладила мене по маківці, заспокоюючи. 

— Може, ти помиляєшся… 

— Ти ж прекрасно знаєш, що ні. Усі ті ж симптоми… І всі ці два місяці вони намагалися це здійснити. Але я сподівалася, що якщо ти не змогла завагітніти, то, може, і я не зможу… 

Я відчула, як тіло дівчини напружується, й вона завмерла. Сльози не переставали литися, і я опустилася на коліна, тихо схлипуючи. 

Заспокоївшись, я злізла з колін Надін і відкинулася на спинку дивану. Ми мовчали, і в мене не залишалося сил, щоб що-небудь вимовити. Натан завертівся, і я кинулася до нього. Син почав простягати до мене рученята, і я, відкинувши всі гнітючі думки, узяла його на руки й приголубила. 

Коли я почала грати із сином на килимку, Надін перевела погляд на нас. Коли Натан почав сміятися, трясти іграшку в руках, губи Надін зімкнулися в усмішці. Зажуреній. Від якої щемило серце. 

Надін рішуче підвелася, і я задрала голову. Вона підійшла до шафи та витягла свій рюкзак. Я здивовано підняла брови. 

— Я не встигла тобі дещо розповісти, — серйозно промовила вона, і голос її був таким твердим, що по шкірі поповзли мурашки.