Прихисток твого кохання

Розділ 5

Тіло трясло, кінцівки оніміли, але я не відпускала ручку синочка. Крихітний пульс запевнив, що з ним усе добре. Що лихо оминуло. 

Вилиці зімкнулися ледве не до хрускоту зубів. 

Я могла скласти один до одного. Це було неважко. 

Двері відчинилися, я здригнулася й вмить напружилася. Озирнувшись, тіло трохи розслабилося. У дверях стояла розпатлана Надін. Упевнившись, що з нами все добре, її плечі трохи ослабли й вона підійшла до нас. Дивлячись на Натана, сіла на ліжко, спершись ліктями на коліна. 

— Мені дуже шкода… 

— Припини. Ми знаємо, це не твоя провина. 

— Але якби я його не залишила самого, то нічого б із цього не сталося. 

— Ні. Якби не ти, все б закінчилося… — запнулася шумно, ковтнувши. — Все б закінчилося. 

Настала мертва тиша, і пробивало її лише тихе сопіння Натана. Лиш повний місяць та нічник освітлювали кімнату. 

— Я думала про це… — заговорила Надін, і я глянула на неї. — Усі вони поводилися так, ніби не мали до цього жодного відношення. Хатідже сказала, що прийде завтра, бо хвилюється за тебе, — прошипіла, стискаючи руки в кулаки. 

Хвиля гніву прокотилася по моєму тілу. Якби я побачила її сьогодні, то не змогла б втриматися й не задушити цю суку. 

Тепер із почуттів, що мене накрили до неї зранку, не залишилося нічого. Як би тебе життя не потягало, зробити невинній дитині шкоду спроможний тільки монстр. 

Примружилася. Вона забрала мене від сина, почала щось втирати, а я сиділа й слухала. У той час як і з Надін швидко розібралася. Але я встигла, і всі її зусилля марні. І тепер я не буду такою наївною. Ми з Надін не будемо. Сьогодні ми здобули жахливий урок, що ці люди нічого не бояться й в них немає жодних принципів. 

Ми хвилину дивилися одна на одну не відводячи очей. Клянусь, я бачила по її очах, що вона зараз думає про те саме. 

— Ми маємо звідси валити, — прошепотіла я, боячись, що навіть у цій кімнаті нас хтось чує. Ця думка змусила напружитися. Що заважало їм поставити в кімнаті жучок?  

— Буде дуже важко… — примружилася Надін. 

— Знаю. 

Ми мовчки свердлили одна одну поглядами, і потім Надін глянула на сина. 

— Але він того вартий, — впевнено прошепотіла. 

Я моргнула, і по щоці покотилася сльоза. Кивнула, погоджуючись із кожним словом. 

Він заслуговує на ліпше, ніж я коли-небудь зможу йому дати. Але я зроблю все можливе, щоб мій Натан жив щасливішим життям, ніж його мати. 

— Але я зовсім не уявляю, як це зробити. Впевнена, вони після цього будуть ще пильніше за нами стежити. 

— Так, ти маєш рацію. Тому ми не можемо помилитися. Вони навіть не уявляють, що ми можемо це зробити. Тож нам треба цим скористатися. Можливо, у нас займе це більше часу, ніж можемо думати. 

— А що якщо за цей час вони знову будуть намагатися щось зробити? 

— Намагатимуться, — кивнула. — Тому ми мусимо бути ще більш уважні. І за жодних обставин не покидати Натана. 

Я це усвідомлювала. Але, незважаючи на всю злість, я дуже боялася, що з моїм сином може статися щось ще. 

— Я більше не залишу. 

Надін кивнула. І задумалася. 

— Через півтора місяця буде свято, — тихо промовила. 

— Свято? 

Я не помічала, аби в цьому домі колись щось святкували. Хіба що перемогу над Гординськими. Серце болісно стиснулося. 

— Так, Мавлід, — кивнула, згадавши про нього. — Це єдиний раз у році, коли в цьому домі багато людей. І саме тоді ми маємо тікати. 

— Тоді нам потрібно відтепер готуватися, — невпевнено промовила. 

— Потрібно. Але це тільки на словах, — вона вже давно скинула хустину й зарилася пальцями у волосся. — Насправді я навіть не знаю, як нам вийти непоміченими з кімнати. Не говорячи вже про втечу. 

Я посунулася ближче до Надін і однією рукою пригорнула її до себе. Вона сперлася на моє плече й поклала поверх руки власну. 

— Ти не мусиш думати сама. У тебе є я. Ми вдвох щось обов’язково придумаємо… 

— Ти мусила тікати тоді, — жалібно повторила в сотий раз. 

— Я б шкодувала про це все життя, — чесно відповіла. 

— Але вам би нічого не загрожувало. 

Зітхнула, примружившись. Піднявши голову, поглянула на яскравий повний місяць. 

— Ніхто не може знати точно, чи загрожувало б, чи ні, — прошепотіла я, сумно посміхнувшись. — На чужому нещасті щастя не збудуєш.  

— Дурниці це все… — сказала Надін.

— Але я в них вірю, — притулила її сильніше, а іншою рукою досі тримала синочка. — Я вірю, що ми можемо врятуватися всі разом. 

Я хотіла в це вірити… 

Ми так довго сиділи. І я сиділа б так всю ніч, оберігаючи сон сина. Надін відсторонилася й доторкнулася мого плеча. 




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше