Прихисток твого кохання

Розділ 4

У прострації йшла вверх по сходах, долоня ковзала по широких поручнях, доки ноги не наштовхнулися на чергову сходинку. Повільно кліпнула, оглядаючись. Вдихнула й завмерла, дивлячись на дахи будинків та коричнево-пісочну далину. 

Вітер грав моїм одягом. Руки свербіли від бажання здерти із себе хустину та дати вітру розвіяти волосся. Важко задихала, очі запекло й горло стиснулося. Спершись об кам’янисту стіну, сповзла по ній, осівши на підлогу. Закриваючи очі долонями, схлипнула, давши волю сльозам. 

Це виявилося в тисячі разів важче, ніж я могла уявити. Серце переповнювала біль за жінок, що опинилися в такій же ситуації. За Надін. Мені було шкода молоду Хатідже, котра хотіла щастя й аби її кохали. А зрештою вона перетворилася на жорстоку жінку. Серце болісно стискалося за всіх і за себе. 

Кортіло, аби, коли розплющила очі, опинилася на ліжку, а поруч лежав Микита, гойдаючи мене у своїх обіймах. Шепочучи, що це тільки сон. Це жахіття. Що він поруч. 

З вуст вирвався протяжний вий, і груди ще сильніше затряслись у риданні. 

Це не сон, і Микита не поруч. 

Це я відштовхнула його. Я покинула. Сказала собі, що зможу вистояти. Що тільки так зможу врятувати всіх. Повторювала це собі тисячі раз і тисячу разів плакала. Сумуючи за ним. Карала себе думкою, що Натан не знатиме батька. Що ніколи не дізнається, яке його життя могло бути щасливим у колі люблячої родини. 

Стискаю руки, впиваючись нігтями в долоні. 

Але я не могла поставити під загрозу все! Якби я могла віддати сина коханому, я б так і зробила, але я не могла. 

Я мляво спиралася на каміння якийсь час, дивлячись на пекуче сонце. Очі дерло від пролитих сліз, а втома огорнула все тіло. 

Знайшовши в собі крихти сил, піднялася. Спершись об стіну, я трохи постояла й спустилася до свого «ліпшого» майбутнього. 

Дійшовши до кімнати, намертво зупинилася. Ковтнувши, повернула голову. З кімнати Рустама лунав скрип ліжка. Я чула, як він кричав та гарчав, як нелюд. Кінцівки похолоділи, коли я почула вереск Надін. 

Зімкнула очі, сльози покотилися, і я затремтіла. Я хотіла увірватися й… А що далі? Буде тільки гірше. Ми були безсилі проти них. Що можуть зробити дві слабкі дівчини з грудним малюком? Нічого. 

Малюк. 

Очі різко розплющилися, і тіло напружилося. 

— Натан, — прошепотіла. 

З ним була Надін, але зараз ні. 

Декількома кроками я перетнула відстань до дверей і відчинила їх. Кімната була порожня. Не зволікаючи підбігла до ліжка й застигла на місці. Мій син лежав тихо й не рухаючись. Обличчям у подушку. 

Я стрімко простягнула руки до малюка. Піднявши його, перевернула. Сльози застелили очі, і я заморгала. 

— Натане… — злегка струснула його, міцно тримаючи. Але він мовчав. Навіть війка не ворухнулася. — Сину! 

Тремтячими руками притулила тіло синочка, вслухаючись у дихання, серцебиття. 

Я не чула. Паніка охопила. Кінцівки оніміли, і я чула лише власний пульс у вухах. Заревіла, помутнілим поглядом дивлячись на свого нерухомого сина. Я притиснула його до грудей і не думаючи ні про що, крім нього, увірвалася до сусідньої кімнати. 

Сльози заважали розгледіти голі тіла, і все, що я могла, — це кричати. 

— Надін! — тряслася в плачі. 

Дівчина підняла голову і якусь мить нічого не розуміла, а потім її очі розширилися. Рустам подивився на мене із хтивістю. 

— Якщо не збираєшся приєднатися, йди… — не зупиняючись, сказав злим і роздратованим голосом. 

— Надін! — я підбігла й не знаю як, але спихнула Рустама й рухнула на коліна перед оголеною дівчиною. Дивлячись на неї скляними очима, уривчасто промовила: — Син… Натан… Він не дихає… Допоможи… 

Надін глянула на сина, і її наче підмінили. Вона забрала його в мене. Поклала на підлогу й схилилася над ним. Надін почала мацати шию синочка, і вмить її м’язи спини напружилися. Вона відсторонила сина й, поклавши долоні на маленькі груди синочка, почала робити масаж серця. 

З рота вирвався схлип, і я закрила рот долонею. 

Надін оглянулася на Рустама, що напружено стояв, дивлячись на нас і мого сина. 

— Швидку, — гаркнула йому та опустилася, доторкнувшись губами до маленького ротика сина. 

Я не мигаючи дивилася, деручи на собі шкіру до крові. Не дихала, впиваючись очима в синочка. Надін зупинилася, намацала пульс і знову почала робити все заново. Пара натисків, вдих. Пара натисків, вдих. 

— Давай… — прошепотіла й після ще одного разу знову продовжила. 

Руки виривали волосся з корінням. З горла вирвався схлип із криком. 

Синочок лежав, не рухаючись. 

— Давай! Живи! Ну ж бо, дихай! — із відчаєм закричала Надін. 

Вона не зупинялася, а син не рухався. Коли моє серце хотіло йти вслід за моїм синочком, роздався ледве чутний вдих і плач. 

 




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше