Розділ 3

Опинившись перед дверима Хатідже, я коротко постукала. Із-за дверей почула владне «заходьте». Відчинивши двері, перше, що я побачила, — це Хатідже, котра сиділа перед дзеркалом, та дівчину-покоївку, яка розчісувала їй волосся. На Хатідже був шовковий халат, і в ньому вона мала вигляд королеви. Якою вона себе й вважала. 

Її очі презирливо зиркнули на мене, і цього було вже вдосталь. Схилила голову в знаку поваги. 

Хатідже підняла руку, і дівчина припинила розчісувати волосся. 

— Досить, — владно промовила вона. Дівчина схилила голову та відійшла вбік. 

Хатідже не веліла їй покидати кімнату. Отже нашій розмові буде свідок. Отож є два варіанти: розмова коротка, або вона для того, аби принизити мене перед персоналом, котрий буде пліткувати про це цілий місяць. 

Жінка безмовно витягнула руку, і я одразу ж підійшла. Схилилася та поцілувала тильну сторону долоні й притулила до чола. Коли я розправилась, одразу ж помітила, що вона роздивляється себе в дзеркалі й жодного разу не глянула на мене. 

— Чула, твій син хворіє, — дивлячись у дзеркало, кінчиками нігтів поправила пасма довгого волосся. 

Я не здивувалася, що вона так швидко дізналася про це. 

— Трохи. Нічого серйозного, — рівно відповіла. 

— Принеси чаю, — веліла покоївці, і дівчина вмить випарувалася з кімнати. 

Хатідже, відкинувшись на спинку, підняла на мене очі. Її чіпкий погляд змушував будь-кого морщитися, лякаючись дихнути зайвий раз. Я і далі нерухомо стояла. 

— Діти в цьому віці найбільше вразливі. Навіть щось незначне може обернутися лихом, — зверхньо промовила кожнісіньке слово. 

Я ковтнула. 

— Я впевнена, з ним усе буде добре. 

— Я теж на це сподіваюся. А ще те, що ти не забула свою обіцянку, — промовила примружившись, а моє тіло налилося металом. — Мій чоловік змилостивився над тобою не через гарні оченятка. Хоча, — голосно всміхнулася, — мій син — саме через них, або й не тільки. Тож, може, і чоловік теж не далеко пішов… 

Рум’янець залив моє обличчя. Як вона може таке навіть припускати? Нудота підкотила до горла, а образа розлилася по тілу. Як може мені це говорити? 

— Я не розумію, про що ви… Я не… 

— Мені байдуже, — перервала. — Чоловіки керуються тваринними інстинктами, але мене ти не можеш обвести навколо пальця. Затям це собі. Ця дитина не має заважати тобі народити справжнього спадкоємця моєму сину. 

Ми дивилися одна на одну. Вона чекала моєї відповіді, а я чекала, коли вщухне гудіння у вухах. В її голосі була замаскована загроза. 

Я знала, що вона ненавидить мого сина більш ніж будь-хто в цьому домі. Саме вона щоразу мені нагадує, що потрібно якомога швидше завагітніти. І сьогодні не є винятком. 

— Не завадить, — відповіла сиплим голосом. 

Хатідже кивнула, ніби це було щось природне. Уже рік я те й роблю, що погоджуюся й виконую все, що мені кажуть. Ось і зараз вона від мене цього очікувала. 

У двері постукали, і зайшла покоївка з тацею, на якій були дві склянки чаю. Я нахмурилась. 

Дівчина поставила чай на столик, що розташувався близько двох диванів. 

Хатідже піднялася й пройшла до одного з них. Рукою кивнула на сусідній, і я присіла, напружено спостерігаючи за нею. 

— Складеш мені компанію, — констатувала, підносячи чай до губ. 

— Дякую за запрошення, — кивнула, теж глитнувши чаю. 

Ми сиділи в глухій тиші й лише пили чай. Це був перший раз, коли ми ось так дивно проводили час. Я очікувала якогось підступу. Будь-чого. 

— Я вважала тебе найкращою партією для сина, — несподівано заговорила. — Коли я дізналася, що дівчину вибрали: порядну, молоду, не зіпсовану цим світом, я щиро погодилася з вибором чоловіка. Я знала, що ти погано знайома з традиціями, і була готова стати тобі другом, матір’ю і наставницею. Але ти мене розчарувала, — пронизливо подивилася в самісінькі очі. — Коли я дивлюся на тебе, то не можу зрозуміти, де ділася та дівчина, котру мені описували? І ще більше дивуюся, як Рустам міг простити тобі цей вчинок. 

Вона зробила ще більший ковток чаю, а мені ж тепер нічого в горло не лізло. 

— Ти вже довгий час ніяк не звикнеш до свого життя. Я тебе наскрізь бачу. Це ілюзія покори. Ілюзія поваги до чоловіка. Тобі неприємні його дотики. Я, як жінка, це бачу. І розумію, — промовила вона й усміхнулася моїй реакції. — Не віриш? Договірні шлюби в нас уже давно є закономірністю. І я не була винятком, — зітхнула, глянувши кудись убік. — Я вийшла за Вовкана, коли мені було шістнадцять. Я боялася його. Він був дорослим і суворим. Я його не кохала й не змогла покохати. Я закохалася в іншого хлопця. Він тоді приїхав до нас із батьком по бізнесу. І знаєш, що сталося, коли він хотів мене викрасти, а я погодилася? 

Серце шалено забилося в грудях. Я знала, що зараз почую. 

— Його не стало. Я погубила його, — в її словах була скорбота, та вона кліпнула й знову поглянула на мене. Цього разу  сумно всміхнувшись. — Згодом я народила Вовкану дітей, і він почав забувати ту ситуацію, але для мене це стало уроком. Бажання жінки — бажання її чоловіка. Жінка окрема особистість? Немає сенсу це пояснювати.