Розділ 24.2

— Меліссо ханим, у нас зовсім мало часу, — сказала з проханням.

— Що це? — кинула в сторону тканини.

— Одяг.

— Мені він не потрібен.

— Але ви не можете так піти…

Я ще дужче нахмурилась.

Простягнувши руку над одягом чорного темно-бордового кольору. Як я і здогадувалася, це схоже на те, що носить Надін. Вони хочуть, аби я одягнула це? І хустка трохи світлого відтінку змусила перевернутися всі внутрішні роздуми.

Я ніколи не вдягала такий одяг просто так. Зазвичай, коли читала молитву, мусила покрити голову. Батько не змушував покривати голову, коли покидала дім, а лише носити закритий одяг. Життя в чужій країні віддалило від старих традицій. Хоча на батьківщині теж не кожна жінка покриває голову, щоб вийти з дому. Тому я в замішанні.

— Я допоможу.

— Гаразд. Тільки припини мене так називати, — побачивши її налякане обличчя, додала, — коли ми наодинці я просто Мелісса.

Вона подумала й кивнула. Надін допомогла мені швидко одягнутися. І тепер ми були майже, як два близнюки, тільки в різних кольорах. Коли я запитала, навіщо мене переодягати, вона дивно подивилася і відповіла:

— Меліссо, Рустам бей велів, аби ви одягнули це. Ви й самі знаєте, чому.

— Через тих чоловіків?

Вона кивнула. Я ж зітхнула. Розуміла, що це нормально, але не для мене. Це не моє. Та зараз у мене немає право голосу. Я полонянка людей та їх вірувань.

Судомно вдихнула і стиснула тканину сукні.

Я знала, що Микита роздер би на шматки цей одяг. Він завжди казав, що мені не потрібно робити й носити те, що мені не подобається. Не потрібно схиляти голову.

Але я поступлюся їм тільки в одязі. Рустам і інші не очікують, що я буду їм перечити.

Надін підійшла до дверей, відчинивши їх, стала в стороні. Вийшовши, я помітила, що за кімнатою стояли чоловіки. Вони всі стояли на відстані один від одного, як під копірку, у чорному. Вони провели нас, не затримуючи погляду, наскільки це прийнято.

Впевнена, що вони зневажають мене. Але те, що вони не чіпають, уже є плюсом.

Пройшовши трохи далі по коридору літака, я ввійшла у відділ із сидіннями. За одним із сидінь сидів Рустам зі ще одним чоловіком. Помітивши нас, він зосередився на мені, його очі масляно пройшлися по всій моїй фігурі. Я стиснула губи й відвернула погляд. Почула, як Рустам встав та підійшов до мене, а Надін тимчасом крокувала назад. Мені знадобилася чимала мужність, щоб не здригнутися і стійко вистояти під його поглядом.

Його тіло майже торкалося мого, але я не відсунулася. Ні за що не покажу свій страх перед цим вовком.

— Тобі ця сукня личить більше, ніж ті ганчірки, у яких ти була, — сказав він. Це був комплімент? Я не відреагувала на його слова. Рустам, лиш всміхнувся на мій прояв непокори.

— Що ж, я вже й так багато часу на тебе витратив. Тому не будемо гаяти, — сказав він, міцно вхопивши мою руку. Без лишніх слів потягнув мене до виходу.

— Відпусти! Не чіпай! — шипіла я, дряпаючи його руку, але він не реагував. Він ще міцно стиснув мою руку, і я лише пискнула від болю. Після цього на моїй руці залишиться хороший синяк. Очі, як на зло, почали сльозитися, і щоб не розплакатися, я ще більше брикалася.

Так, він довів мене до одного із чорних автомобілів, що був поруч із літаком. Відчинивши двері, він запхнув мене всередину й гучно зачинив двері, перш ніж, я навіть змогла зорієнтуватися. Я спробувала відчинити двері, але вони були заблоковані. Потім спробувала іншу, та вона відчинилася, і Рустам заліз всередину. Я відсахнулася.

Рустам усміхнувся і почав підходити до мене. Моє горло стиснулося від спазму і я вся зменшилась.

— Не наближайся… — прошепотіла я, тремтячим голосом. Моя спина вже була притиснута до дверцят, і я не могла відсторонитися ще більше. Але Рустам не зупинявся.

Я вперлася кулаками в його груди, намагаючись перешкодити йому наблизитися ще ближче.

— Ні…

Однак він одним рухом стиснув мої руки й опустив їх до колін. Його обличчя наблизилося до мого, і я відвернула своє. Він стиснув моє підборіддя, змушуючи дивитися на нього. Я могла тільки брикатися ногами, але він і ці рухи заблокував, майже навалившись на мене всім тілом.

— Не чіпай!

— Хто ти така, щоб мені щось забороняти? Якщо захочу, розкладу тебе прямо на задньому сидінні. Не буду чекати, поки ми залишимося в кімнаті. Кожен зовні буде розуміти, чому машина рухається ходуном. Ти цього хочеш? — загарчав у губи.

— Не посмієш… — прошепотіла я.

Уся мужність випарилася, і залишився, лише інстинкт самозбереження. Я була така дурна, що пару хвилин тому думала, що зможу вистояти. Він із легкістю заблокував будь-який мій рух і був готовий здійснити те, що сказав.

— Посмію, — відповів на мої здогадки. — Ти зганьбила мене, і мені нічого не заважає це зробити з тобою.

— Тим, що я не хотіла тебе?

— Хотіла чи не хотіла, потім би захотіла.

— Звідки ти знаєш?

— Надін також не хотіла, але це не завадило мені.

Мої очі округлилися.

— Так. Я не міг просто самотньо шукати тебе, як пес, коли ти віддаєшся іншому. Надін була заміною на цей період

Я не могла стримати сльози. Це було жахливо слухати. Страшно розуміти, що дівчина постраждала через мене.

— Тож, оскільки мій подарунок прибув, хоч і бракований, усе стає так, як мало бути.

— Відпусти її…

— О ні, — усміхнувся він і наблизився до моєї шиї. Я напружилася, коли його зуби до болю подряпали шкіру, відтягнувши комір сукні. Я запищала від болю, коли Рустам помітив мене.

— Тепер вона буде твоєю тінню. І те, що ти не можеш зробити, зробить вона. Не віддасися мені, віддасться їй. Якщо ти провинишся, я покараю її. Якщо ти втечеш, я відсічу її. Зрозуміла, aşık?

Тремтячи кивнула, а по щоках котилися сльози. Я опинилася в пастці розлюченого вовка. І тепер мені не врятуватися.

Рустам подав якийсь знак, і місце водія зайняв якийсь чоловік. Покидаючи аеропорт, я почула звук літака. Піднявши очі на небо, подумки благала: