Розділ 21.2

Серце, здавалося, провалилося в чорну діру й на мить припинило битися. Але коли відновило своє ритмічне пульсування, стало байдуже до всього, що відбувається. Від думки, що Микита побачить сумбур, який я створила, охопила апатія. І що з того, що він побачить? Знову розчарується? Я вже давно розчарувалась у собі.

Почула, як Ігор Аристархович поклав телефон на стіл, і підняла на нього пусті очі.

— Через декілька хвилин він прийде, — сказав ректор.

— Навіщо ви його покликали? Меліссі буде важко перебувати з ним в одному приміщенні, — сказала Ангеліна таким тоном, що я почала боятися за її життя.

Ректор кинув на мене короткий погляд, а потім знову зосередився на Ангеліні.

— Я гадаю, що вашій подрузі в принципі неприємна ця ситуація, — відповів ректор.

— Як і мені! — висловила своє незадоволення Ангеліна.

— Ви так говорите, Ангеліно, ніби я навпаки радий, що в моєму університеті відбуваються такі речі, — зауважив ректор.

— Ви помиляєтеся.

— Надіюся, — відповів він.

Ангеліна стрімко відвернулася. Ректор усміхнувся на її реакцію. Ангеліна підсунулася до мене ближче.

— Не бійся, я з тобою, — стиснула руку. — Він до тебе й на крок не наблизиться.

Якби я могла сказати, чого саме я боюся. Боюся засмутити його. Боюся, що він не наблизиться до мене на крок. Що йому доведеться звільнитися. Я навіть готова залишити університет. Тільки б він не постраждав.

І якби я наважилася сказати це раніше, то не сиділа б тут.

Відчувала погляд ректора на собі та на Ангеліні. Підняла голову й натрапила на його примружені очі. У животі скрутило. Ігор Аристархович, відкинувшись, на спинку крісла, стукаючи середнім пальцем об стіл. Відчуття було моторошним. І, як Ангеліна, може, вільно з ним говорити?

— Яке ваше прізвище, Мелісса? — несподівано запитав.

Це було звичайне питання, яке міг задати ректор. Дивно, що він раніше не вимагав від мене цього. Ангеліна хотіла щось сказати, але я випередила її.

— Гординська, — промовила сухими губами.

Його брова підвелася, і губи ледве помітно сіпнулися.

— А по батькові?

— Мехмедівна .

— Хм. Так ви з викладачем — тезки… Який дивний збіг, — промовив він, пропалюючи своїми моторошними очима. Привабливими, але жахливими.

— Не бачу нічого дивного. У нас, знаєте, скільки в університеті однакових прізвищ? В одній групі є два Бойка, а про Шевченків я взагалі мовчу. Але ж ви тільки перший день, тож це не дивно.

Моя голова ледве не провалилася в плечі. А Ангеліна так впевнено говорила й не відводила очей. Що вона за дівчина?

Ректор якось по-іншому глянув на неї й несподівано засміявся.

— Дійсно. Мені потрібно сьогодні ж переглянути всі прізвища студентів та викладачів і виписати в табличку, яке прізвище в нас найпоширеніше.

Ангеліна зморщила носик і мовчки відвернулася, щось пробурмотівши.

Далі ми всі мовчали, аж поки не почувся стукіт. Стримала порив підстрибнути, а Ангеліна вся випросталася, я міцніше стиснула її руку.

Двері відчинилися, і виглянула секретарка Світлана.

— Ігор Аристархович, прийшов Гординський Микита Вікторович. Впускати?

— Впускай, — різко кивнув.

Світлана відійшла та пропустила Микиту. Як тільки я побачила його постать, серце прискорилося.

І вистачило, лише зустрітися з очима, які на мить здивовано округлилися. Щоки залилися червоною фарбою від сорому. Я стрімко опустила голову, прикрившись пасмами волосся. Відчула, як Ангеліна ще більше притиснулася до мене.

— Сідай, — промовив ректор.

Почулися кроки, а потім скрипнув диван. Він був навпроти. І він не відводив від мене очей.

— Щось сталося? Мої студенти щось накоїли? — його голос був спокійним і розміреним.

Він ще не знав, що саме сталося. Що саме я натворила. Краще б я підпалила стопку книг із бібліотеки, тоді менше було б сорому і страху.

— Ну, судячи з тому, що розповіли мені юні леді, це ти, Микито, накоїв діл.

— Я не зовсім розумію, — низьким голосом відповів.

Хочу стати страусом і сховати цю дурну голову в пісок!

Ангеліна напружилася, як тятива стріли, уже готова до пострілу.

— Дійсно? Дивно. А ти знав, що в нашому університеті багато осіб з однаковими прізвищами?

— Так, — повільно промовив.

— Я теж це буквально тільки що дізнався. І такий збіг, що переглядаючи список у твоїй групі, помітив, що двоє мають таке ж прізвище, як і в тебе. Уявляєш?

— Так. Уявляю. Ігор… Ігор Аристархович, до чого ви клоните? У мене скоро лекція.

— Нічого попередиш, що запізнишся, — легко відповів.

Почувся скрегіт зубів. Піднявши погляд, глянула на руки Микити, які були стиснуті в кулаки.

— Так ось я так здивувався. О й ще чув, що ти недавно одружився! Чому ж не запросив? Я гадав, ми друзі.

Очі округлилися, а Ангеліна ледве чутно охнула. Микити дружить із ректором?!

— На жаль, не вийшло.

— Нічого, гадаю, ти це виправиш та познайомиш нас. Хоча, можливо, ми вже…

— Тож що таке сталося, що тут дві мої студентки? — перебив він свого «друга».

Судомно ковтнула.

— Так, дійсно. Я ось у тобі дуже розчарувався. Гадав, ти вірний чоловік, та таке говорять про тебе, що таке враження, що про іншу людину.

Упродовж хвилини двоє чоловіків мовчали. Я підняла непомітно голову і глянула на Микиту. Він дуже хмурився, а ось ректор навпаки ледве не світився. Ніби зовсім не має наміру робити догану, а…

— Чому ж ти мовчиш? Нам усім цікаво, а особливо подрузі Мелісси, як ти посмів зваблювати свою дружину — студентку?

Ангеліна різко глянула на усміхненого ректора й перевела погляд на Микиту. А мені, здавалося, що все повітря з приміщення викачало в раз.

Даруйте за затримку (сподіваюся, це не завдає вам незручностей).

Приємного читання!