Розділ 44

Очі панічно округлилися, дивлячись на молодого чоловіка, який так і продовжував стояти в отворі кабінету. Його діловий костюм збивав із пантелику, показуючи, що він не такий уже й молодий. Не може, молодий хлопець поширювати таку ауру, від якої хочеться скиглити.

Він із холодною цікавістю розглядав нас з Ангеліною, від чого моє волосся стало дибки. Міцніше стиснула руку подруги, та вона теж розглядала чоловіка, і точно не розділяє моєї реакції на нього.

Секретарка підбігла до чоловіка, забувши про нас та свою роботу.

— Ігор Аристархович, я говорила їм, що ви не приймаєте. Та ці студентки зовсім обнаг…

Вона замовкла на півслові, коли Ігор Аристархович подивився на неї косим поглядом.

— Я просив звіту?

— Ні…

— Просив вирішувати, чи приймати, чи ні?

— Ні. Але вони не…

— Тож повертайтеся до обіду, Світлано. А вас попрошу пройти в кабінет, — промовив до нас рівним тоном, не чекаючи, пройшов всередину.

Внутрішній голос кричав, щоб тікати. Але Ангеліна вже войовничо тягнула мене всередину, зачинивши двері й розбивши всі мої надії.

Мій пульс гримів у венах, і я спостерігала, як чоловік по господарському сідає в шкіряне крісло, спершись ліктями на підлокітники та переплітаючи пальці рук. Це було дивно, оскільки тут має сидіти Тетяна Степанівна.

Ангеліна, без запрошення, пройшла далі й безцеремонно сіла на диван, ігноруючи крісла біля столу ректора.

Чоловік уважно спостерігав, як вона повторила його жест рук водночас, закинувши, ногу на ногу оголюючи вище коліна на межі пристойності.

Якби я була в емоційно стійкому стані, то впевнено сказала б, що його очі на мить зупинили увагу на ногах. Але це навряд чи це так.

— Сідайте, — не відводячи очей від Ангеліни, запропонував, але судячи з тону, ймовірніше велів.

Мої ноги ледве не підкошувалися, і я змусила себе зробити пару кроків до самого краю дивану.

— Ну, що у вас за така важлива справа, стосовно викладачів?

Ангеліна повернула до нього голову. Її щелепа була міцно стиснута, а дихання прискорене.

— Я хочу поговорити особисто з ректором. Вона скоро прийде? — стримано відповіла, стріляючи в нього блискавки. Можливо, моя подруга зараз ненавиділа всіх дорослих чоловіків у костюмах. Привабливих чоловіків тим паче.

Долоні спітніли, і я ніяк не могла збагнути, як вийти із цієї ситуації. Усе відбувалося дуже стрімко. Погляд синіх очей був таким, що ноги взагалі відмовлялися рухатися.

Брова Ігоря Аристарховича злетіла, кинувши скептичний погляд на подругу.

— Не прийде. Можете, усе сказати мені, — заявив він.

Ангеліна примружилася, постукавши кінчиками пальців.

— А ви хто? — запитала вона зверхньо.

Кров хлинула з мого обличчя, і я смикнула її за край спідниці.

Повернувшись до мене, вона знизила плечима.

— Я всього, лише хочу знати, з ким спілкуюся.

— Тоді, думаю, спершу ви можете представитися, — заявив чоловік.

— Чому ми? — обурилася вона.

— По-перше, я дівчат завжди пропускаю. По-друге, це ви прийшли до мене, а не я до вас.

— Але я не до вас приходила, а до вашого керівництва.

— Гадаю, все-таки до мене.

Ангеліна нахмурилась, а я напружилася.

Він від’їхав на кріслі та піднявшись із нього пройшов до дивану навпроти. Сівши, сперся ліктями об коліна. І хоча ми, начебто порівнялися, усе одно відчувалося, що він вище нас. Вище не тільки зростом. Але й статусом, авторитетом та енергетикою.

— Від сьогоднішнього дня я є ректором цього університету. Тож запевняю, юна леді, що ви прийшли саме до мене.

Якби щелепа могла відвалитися, вона в Ангеліни б уже лежала в ногах. Та подруга одразу ж взяла себе в руки й повернула на лице серйозність.

Я ж відразу щось запідозрила. Ну не, може, такий чоловік мати нижчу посаду. Вищу так беззаперечно, але ніяк не нижчу. І тепер я впевнена, що потрібно щось швидко вигадати, аби оминути те, що Ангеліна так рішуче настроєна розповісти.

— Чому ви відразу нічого не сказали? — запитала вона.

— Ви не питали. Ви мене вже знаєте. А з ким я маю честь говорити й з якого приводу?

У його голосі була відчутна насмішка, що не сподобалося Ангеліні, як і сам новий ректор. І хоча, вона з однолітками могла говорити, як заманеться, тут потрібно було з повагою та продумано.

Проте по виразу обличчя було, видно, що вона зараз зовсім не керується розумом, а як завжди емоціями. Ігоря Аристарховича це забавляло. Але то не означало, що він просто так це залишить. Вона вже готова була щось сказати, як я перебила її:

— Я Мелісса, а вона Ангеліна. Ми з філологічного.

Ректор перевів увагу на мене. Я нервово глитнула, стиснувши долоні в кулаки. Зрозумівши, що він очікує від мене продовження, подумки благала Аллаха допомогти.

— Нам дуже шкода, що ми відірвали вас від справ і вдерлися ось так, — Ангеліну перекосило, вона зовсім інше хотіла сказати. — Ми хотіли поговорити з Тетяною Степанівною, і якщо вона не прийде, то це вже не важливо. Тож із вашого дозволу…

— Ти що говориш?

Я замружилася. Ні.

— Щось не так? — зацікавлено запитав ректор.

— Якщо моя подруга не, може, сказати це, скажу я, — рішуче відповіла, не звертаючи на мене увагу. Ректор вигнув брови. — Так, як ви тільки перший день на цій посаді, мушу сповістити вас, що у вашому університеті замість поважних викладачів працюють збочені особи!

Я хотіла провалитися скрізь землю або сховатися під стіл. Невже я знову підвела Микиту. Навіть тут не впоралася.

— Що ви маєте на увазі? — запитав ректор через хвилину тиші.

— Те, що сказала, те й маю. Ваш викладач, якого я вважала гідною людиною, морочить голову студенткам, спокушаючи їх. При тому, що в нього є дружина, він зваблює наївних дівчат.

— Ви розумієте, що це серйозні звинувачення, — уже напружено сказав Ігор Аристархович.