Розділ 19.2

Зупинившись на порозі кухні, я спостерігала, як Микита ставить паперові пакети на стіл. Не панькаючись із ними витягує сніданок і викладає контейнери на стіл, навіть не подивившись на те, що в середині.

Зім’явши пакети, викидає їх у смітник, хлопнувши дверцятами. Я здригнулася і з острогом дивилася на напружену спину Микити. Він стояв, спершись руками об стільницю важко, дихаючи.

Якийсь час ми мовчки стояли кожен на своїх місцях.

— Що це? — глухо запитав Микита.

— Сніданок… — відповіла я.

— Я знаю, що сніданок. Я питаю, чому ти впустила стороннього та ще й у такому вигляді.

Окинувши себе поглядом, я густо почервоніла. Сором прокотився по венах, і я опустила голову з розмитим поглядом, дивлячись на ноги.

Почувся чи то гарчання, чи то зітхання, а далі кроки й сильні пальці по господарському доторкнулися до мого підборіддя, ривком піднявши його.

— Я говорив не опускати голову. Ніколи…

— Я… — схлипнула, не закінчивши речення, як його губи накинулися на мої.

Саме накинулися. Охнула, коли він одразу заглибив поцілунок, притискаючись до мене всім тілом. Заплющивши очі, стиснула його руки, слухняно розкриваючись. Жар розповзся по всьому тілу, зберігаючись у низу живота.

Поцілунок змінився зі спраглого до ніжного. Відсторонившись, ми й далі стояти надзвичайно близько, відчуваючи гаряче дихання одне одного. Відчуваючи бажання.

— Ти мене дуже налякала, — судомно прохрипів він.

— Я думала, ти розізлився, — прошепотіла я.

Його долоня накрила мою щоку, погладивши її великим пальцем.

— Частково. Спочатку здивувався, розізлився, а потім налякався.

— Я хотіла всього, лише замовити сніданок. Тут немає продуктів, — виправдовувалася.

Не хочу, щоб він злився.

— Не виправдовуйся стосовно цього. Ти все зробила правильно.

Спантеличено подивилася йому в очі. Хіба він не має мене сварити?

— Але ти не маєш пускати чужих людей додому. Якби мене не було дома… — шумно вдихнув широко роздутими ніздрями. — Навіть думати не хочу, що могло б статися. Пообіцяй, що більше не вчиниш так необдумано.

— Обіцяю.

Він тільки кивнув і наблизив губи в легенькому поцілунку. З мене вирвався не вдоволений стогін. Микита усміхнувся та відсторонився.

— Спочатку поїжмо те, що замовила моя кохана дружина, — сказав він, беручи мене за руку й повів до столу, накритого всім, що я замовила.

— Ти думаєш, ми це все з’їмо? — запитав із гумором.

— Коли замовляла, усе, здавалося, утричі менше, — відповіла.

Микита зареготав, що аж сльози з очей повалили.

Збентежено посміхнулась. Він дійсно не злиться більше?

— Ну, тоді нумо налітати. А потім старанно спалювати всі калорії, — сказав припиняючи реготати.

Сідаючи, відчувала, як знову червонію.

Микита хмуро подивився на відстань між нами. І несподівано опустив руку на сидіння біля моїх стегон, а іншу між ними та підтягнув притик, що наші коліна зіткнулися. Я судомно ковтнула й розширила очі.

— Так набагато ліпше, — сказав він, його рука, що була між ногами, повертаючись, провела доріжку близько до мого місця, що пульсує. На мілісекунду, але цього вистачило, щоб розтанути, як морозиво влітку.

Він читав назви страв на етикетках, усміхаючись. Так, я замовила більшу частину того, що він полюбляє.

— Що ти будеш? — запитав він, подивившись на мене.

Глянувши на гору всього, тицьнула пальцем на чизкейк. Микита поклав його переді мною, відкривши, потім потягнувся до тумбочки, відтягнув дверцята та дав виделку. Я відламала шматочок десерту й сунула в рот. Ідеальний.

— Смачного, солоденька, — поцілував мене в лоба, від чого я ледве не захлинулася. Це ж він зараз про чизкейк?

Усміхнувшись моєму виразу обличчя, він потягнувся за контейнером із картоплею по-селянськи і стейком.

— Смачного.

— Дякую, солоденька.

Отже, не чизкейк. Солоденька тут я. Засунула в рота чергову порцію, аби приховати усмішку.

— Ти, як себе почуваєш?

Вигнувши брови, прожувала і знизала плечима.

— Нормально.

— Точно? Нічого не болить?

— Та ні, — нахмурилась, жуючи, і захлинулася, коли до мене дійшло.

Закашлялася ще більше, ускладнюючи цей момент. Микита різко наблизився, постукуючи по спині. Відкашлявшись перед обличчям з’явилася склянка води. Він, що вміє телепортуватися?

Взявши склянку, проковтнула половину.

— Все гаразд? — стурбовано запитав.

Я тільки кивнула.

— Ти повинна бути обережною.

Знову кивнула, ховаючи очі. Він, може, припинити витріщатися на мене?

— Ти не маєш соромитися мене.

О, Аллах! Він хоче, аби я згоріла із сорому? Я і далі мовчала, надіючись, що він сприйме мене, як глуху й німу. А ліпше взагалі забуде те, що тільки що запитав.

Двома пальцями він повернув мою голову до нього, і мені не було більше, куди тікати. Подивившись у його очі, була готова розповісти все на світі.

Та, що він зі мною робить? Мій мозок перетворився на суцільне желе!

— Не буду.

— Молодець, — погладив по голівці. — Так, болить?

Заперечливо хитнула. Ну, можливо, трішки, але йому не хочу говорити.

— Добре, — кивнув та по очах бачила, що зрозумів усе. — Продовжуй їсти.

І не вагавшись вчепилася у виделку, як у якір.

Пульс шалено гуркотів аж до кінця сніданку.

Думала викласти зранку, але не витрималася. Ловіть продовження! 

Як вам події? Цікава ваша думка (в двох словах)❤️