Розділ 17

З обіду в ресторані пройшло дні чотири, і вихідні стають ще ближчими. Думка про це викликає трепет.

Микита приділяв більше уваги, як вдома, так і на навчанні. Я відчувала його відвертий погляд, коли записувала конспекти, коли перешіптувалася з Ангеліною. Але, особливо, тоді, коли підходив Діма.

Микита відразу ставав хмурим і починав завалювати хлопця питаннями. Тож Діма ненавидить Микиту, а Микита ненавидить Діму. Я намагалася не звертати увагу на хлопця. І це виходило не дуже успішно, адже Діма був біля нас майже на кожній перерві, адже він помічник старости — Ангеліни.

Вони постійно сперечаються і перекидаються образливими висловами. Та ніхто не показував вигляду, що це образило. Навпаки, вони, наче, ще більше входили в азарт: Хто більше втре, кому носа.

Та головне, що вже декілька днів до мене телефонує Джан.

Спочатку, коли зателефонував незнайомий номер, я переймалася, бо Микита наполягав, аби я не брала від незнайомих номерів виклик.

Та коли він надіслав повідомлення, я злякалася. Злякалася почути, що слова Еміра правдиві. Я все життя вірила, що Джан єдина людина, хто був на моєму боці. І хотіла й далі в це вірити.

Я не говорила про ці дзвінки нікому. Не хотіла, аби вони припинялися, але й забракло сміливості відповісти.

Дивлячись на черговий виклик, стиснула смартфон у долоні. Ну чому я така боягузка?

Коли виклик припинився, я ледве помітно видихнула. За кілька секунд засвітився екран зі сповіщенням про повідомлення.

Серце забилося. Клацнула на екран. Відразу кинуло в холод.

«Нам потрібно поговорити.»

«Я буду тебе чекати після першої пари за університетом.»

Очі округлилися. Він хоче зустрітися.

Я не готова до цього. Зовсім не готова.

Не встигнувши відповісти, що не прийду або, хоча, б придумати якийсь план, у двері постукали. Телефон ледве не вилетів із рук.

— Час виходити.

Від його голосу пройшлися мурашки. Кожен ранок він стукав і кликав мене. Це було так бентежно.

Та зараз, здавалося, що я вийду, і він усе прочитає по моєму обличчю. А я не можу дати цьому статися.

Вдихнувши повітря через рот, підхопила сумку й вийшла з кімнати. Микита, як завжди, чекав на першому поверсі, повністю одягнений.

Сьогодні на ньому була світла сорочка й такі ж чорні штани.

Знову жіноча половина курсу буде пускати слинки. А я, зі свого боку, буду і пускати свої слинки, і стримуватися, аби не вскочити посеред пари, аби затулити його собою.

Микита посміхався, роздивляючись мене. Кожен ранок, здавалося, його очі роздягали мене. Або це всього, лише мої фантазії.

На мені був гірчичний светр із рукавами дзвіночками та клітчаста спідниця міді.

— Ти маєш дивовижний вигляд, — промуркотів.

Щоки почервоніли, а губи розтягнулися в бентежній усмішці.

Прошепотіла слова подяки й пірнула у відчинені двері. Поїздка в машині досі була напружена. Ми були на одинці в тісному приміщенні. Але думки про брата нервували більше.

— Все гаразд? — стурбовано запитав Микита.

Звичайно, ж, він помітив мій стан. Він читає мене, як розгорнуту книгу, а я нічого із цим не можу вдіяти.

— Незвично щодня бачити стільки людей, — промовила, старанно уникаючи його погляду.

Відчула його гарячу долоню на своїй. Вона лежала на коліні, а кінчики його пальців торкалися її. Судомно ковтнула, бажаючи відчинити вікно.

— Ти скоро звикнеш, — лагідно запевнив.

Кивнула, не в силі вимовити жодного слова.

Зупинилися біля Артура, що вже очікує нас.

Микита міцніше стиснув мою руку.

— Ти знаєш, що завжди можеш довіритися мені, — сказав він.

Серце стиснулося в спазмі. Здавалося, я зраджую його своїм мовчанням.

— Так, — прохрипіла я.

Микита посміхнувся і несподівано нахилився до мене. Його губи доторкнулися мого лоба. Я завмерла, не в силі, навіть, вдихнути.

— До зустрічі. Будь чемною бджілкою, — лагідно сказав він й відсторонився.

Збентежено кивнула. Вийшла з машини, лякаючись обернутися й зустрітися з ним поглядом. Почувши, як машина від’їжджає, на серці стало важко.

Артур роздратовано дивився на мене. Ми знову запізнилися.

— Наступного разу прийду на десять хвилин пізніше.

Натягнуто посміхнувшись йому, на що отримала зітхання.

Дійшовши до університету, ми поквапилися до аудиторії.

Я одразу побачила Ангеліну. Вона замахала мені рукою, щойно побачила мене.

Сівши на стілець, одразу продзвенів дзвінок.

— Ти де взагалі живеш? Щоразу приходиш за секунду до дзвінка.

— За містом, — прошепотіла у відповідь, копаючись у сумці.

— Ну тоді все ясно.

Цю пару в нас вела строга викладачка. Тож більше ми не говорили, а коли могли, то переписувалися на листочках. І наступне її запитання ввело мене в ступор.

«Вільна після цієї пари?»

«Маю занести конспект Микиті Вікторовичу.»

«Блін! Хотіла тебе взяти із собою на сходку старостів. Мене той рибалка бісить, боюся приб’ю і мене посадять.»

— Крачівська! Гординська! Ми вам не заважаємо?

Випроставшись по струнці, попросили вибачення і більше не переписувалися. Намагалися взагалі зайвий раз не дихати.

За хвилину до дзвінка телефон загудів від сповіщення. Серце завмерло від рішення, на яке я зважилася піти.