Розділ 30

Після завершення, як сказала Ангеліна «тортур», усі почали швидко збирати речі в рюкзаки. І коли один з однокурсників хотів піти, прогримів голос Микити.

— Хтось казав, що ви можете покинути аудиторію?

— Але ж був дзвінок, — побілів хлопець.

Микита вигнув брову, дивлячись на бідного студента.

— А ви чули, що я відпускав?

— Ні…

Якийсь одногрупник потягнув його за рюкзак, і той сів на місце. Микита пройшовся по всім із суто науковим поглядом. А серце зупинилося, коли, лише на пару секунд затримався на мені.

— Тепер нам потрібно вибрати старосту. І вам же ліпше це зробити швидше.

Усі почали переглядатися і шепотіти. Та охочих не було.

— Тоді будемо довше це вирішувати.

Він дістав із під стола коробку й поставив на передню парту.

— Хай кожен напише своє прізвище на папірці й кине в цю коробку.

Зашелестіли аркуші й звуки рвання паперу.

— Що за дитячий садок… — пробурмотіла Ангеліна, швидко написавши своє прізвище.

Вона піднялася і заодно взявши мій папірець віднесла, кинувши в коробку та загорнула іншими. Мене це насмішило, коли вона побачила мою усмішку, знизила плечима.

— Всі поклали?

Усі кивнули, і Микита, взявши коробку, перемішав папірці та двома пальцями дістав один. Розгорнувши, пройшовся очима.

— Ковальський.

Усі видихнули й оглянулися.

— Ні! — крикнув Діма.

Це він?

— Так цьому рибалці й треба, — злорадно всміхнулася Ангеліна.

— Перемішайте ще раз. Зробіть три спроби, — благав той.

— Не маю часу на ваші ігри, Ковальський. Далі місце помічника старости, — холодно сказав Микита. Та я помітила ледве помітне задоволення в його голосі.

Він розмішавши ще раз, дістав інший папірець. Розгорнувши, уважно прочитав і глянув з-під лоба. Усі мовчали й чекали вердикту.

— Крачківська.

— Що?! Ні! — крикнула Ангеліна, вскочивши з місця. Округленими очима глянула на дівчину. — Перевиберіть! Я не хочу бути із цим придурком!

— Це я не хочу бути із цією відьмою! — викрикнув обурений Діма.

Здається, йому не сподобалася Ангеліна, так само, як і він їй.

— Ах ти!

— Так, — строго перебив Микита. — Ковальський і Крачківська. Єдине, що я можу вам дати, це право вибрати, хто буде старостою, а хто помічником. Між вами, — уточнив, показавши на них пальцем. — І попрошу до кінця дня повідомити мене. Усі вільні.

Після цього він почав складати свої речі в сумку.

— Я не можу в це повірити, — злісно зітхнула, впавши на стілець. — Цей, день, може, стати ще гіршим? Тільки подумай, я і той ловелас рибний! Та я його наступного дня в консерви закатаю, і проблем не буде, — процідила.

Занепокоєно дивлячись на дівчину, я оглянулася на місце, де ще був Микита та його слід зник. У серці не приємно кольнуло.

Студенти переговорювалися, й аудиторія поступово почала порожніти.

Я подивилася в бік, де сиділи хлопці, а поміж них був і Діма. Він теж щось бурчав і емоційно жестикулював. Коли він глянув у мій бік, його обличчя різко пом’якшилося, і він усміхнувся, підморгнувши. Я різко відвернулася.

— … взагалі повний триндець. Ей, ти мене слухаєш?

Спантеличено глянувши на Ангеліну, я кивнула.

— Може, ми вже підемо? Скоро наступна пара… — перевела тему.

— Дійсно, — зітхнула й почала швидко класти все в сумочку.

Ми вже вийшли з аудиторії та наткнулися на Артура. Кинувши косий погляд на Ангеліну, він хмуро відштовхнувся від стіни та зробив крок.

— Чому так довго? Ходімо, уже.

— Ти його знаєш? — здивовано запитала вона.

— Так, це Артур. Артур, це Ангеліна.

— Я зрозумів, — буркнув, глянувши на годинник. — Нам треба на один поверх нижче.

Попрямувавши за ним, ми спускалися по сходах.

— Твій хлопець? — прошепотіла на вухо.

Я шоковано глянула на дівчину. У її очах було повно цікавості.

— Ні.

— Точно?

— Що ні?

Я скрикнула від переляку. За спиною був ніхто інший, як Діма.

— Ти, — прошипіла така ж перелякана Ангеліна.

— Я, відьмочко. Я. І тобі ліпше запам’ятати моє привабливе обличчя на найближчий час.

— Я тобі його видряпаю, і залюбки запам’ятаю на все життя.

— Прибережи ці ігри для свого хлопчика. Я вже зайнятий.

Її обличчя побагровіло, і вона з розмаху стукнула його сумкою і побігла клацавши туфлями по сходах.

— Яка нервова, — з насмішкою промовив, потираючи, плече.

Я ще секунду постояла, і теж уже хотіла піти, як Діма несподівано взяв мене за руку. Підняла округлені очі на хлопця.

— Що ти робиш після занять? Ми з друзями будемо святкувати перший день, тож…

— Посвяткуєте в чоловічому колективі, — сказав Артур, відриваючи його руку від моєї та потягнув мене до себе.

— А ти хто? — посуворішав.

— Рідня. А ти хто?

Здається, Діма не очікував такої відповіді й на мить розгубився.

— Брат чи що? Не схожий ніби.

— Тобі ДНК зробити?

— Та ні, — хитнув, взявши себе в руки. — Ти не переживай, я її верну здоровою і недоторканою. Ну, хіба що вона сама захоче, аби її торкнулися.

Від його усмішки серце замерло. І це було зовсім не так, як коли поруч Микита.

— Ліпше за себе переживай, — саркастично всміхнувся Артур.

— Чого це?

— Та не знаю. До занять там старанно готуйся, а то не дай Боже завалиш сесію і втратиш можливість дивитися на мою сестричку, навіть, здалека.

На цих словах він потягнув мене за руку по коридору. І на мить мені здалося, що я побачила фігуру в чорному костюмі. Але Артур уже затягнув мене в чергову аудиторію.

Як вам нові персонажі?

Якщо ви досі не підписані на мене або ж не поставили лайк книзі, можете це зробити прямо зараз. Мені буде дуже приємно!