Розділ 14

Судомно поправивши спідницю в десятий раз, я знову подивилася в дзеркало.

Учора Катерина зателефонувала мені по відеозв’язку на айпад, і це виявилося дуже зручно. Не потрібно було нікуди йти й відривати її від справ.

Катерина взялася допомогти мені з вибором одягу, за що я була одночасно дуже вдячна і збентежена.

На мені була чорна спідниця обтисла на талії і стегнах та об’ємний білий светр заправлений у неї. Відчувала себе в такому одязі не дуже комфортно, але Катерина сказала, що, напевно, тільки я і буду такою скромницею і не варто сильно виділятися. Це здалося розумним.

— Бджілко, вилітай зі свого вулика!

Почервонівши, я ще раз заправила волосся, і підхопивши сумку й пальто, вилетіла з кімнати.

Микита стояв біля вхідних дверей, його вигляд захоплював дух. На ньому був костюм без краватки, і це, як завжди, занадто сильно діяло на мою нервову систему.

Його погляд повільно пройшовся по мені, і він ласкаво усміхнувся, відчинивши двері.

— Готова?

Не рішуче кивнувши, я пройшла вперед. Через декілька хвилин ми опинилися в машині, рухаючись по трасі в бік міста.

Закусуючи губу, я міцно вхопилася за сумку, стежачи за дорогою.

— Нервуєш?

Різко повернувшись до Микити, я спантеличено глянула на нього.

— Ні, — натягнуто посміхнулася.

Його губи вкрила усмішка.

— Ти ж знаєш, що не мусиш від мене таке приховувати, — м’яко сказав він, кинувши на мене погляд. — В тебе коліна трясуться, і ти кусаєш губу.

У ту саму мить я перестала це робити, і чоловік зітхнув.

— Все буде гаразд. Я буду завжди близько.

Я кивнула.

Задзвонив телефон, і я тихо видихнула. Микита відповів, включивши на гучномовець.

— Так, ти де?

— Я вже на місці. Це ти де? — роздратовано відповів Артур.

Точно, він чекає мене недалеко від університету, щоби піти разом. Стало не зручно від того, що створюю йому незручності.

— Почекай ще пару хвилин, ми під’їжджаємо, — відповів Микита

— Окей… — протягнув Артур, вимикаючи слухавку.

Микита похитав на це головою.

— Я можу й сама дійти до університету.

— Виключено. Ти ніде сама не будеш

— Але я не хочу інших відривати від справ.

— Ти нікого не відриваєш. І з Артуром у вас будуть багато однакових справ, тож просто будь поруч із ним, коли мене немає. Добре?

Я трохи помовчала, але все ж таки погодилася. Не могла я сперечатися з ним. Кишка тонка.

Коли Микита почав паркуватися біля зупинки, я вже побачила Артура. Він стояв, одягнений у потерті джинси з темно-синьою толстовкою, а на плечі був рюкзак

— Я думав, ти вже не приїдеш

— Багато думаєш, — відповів Микита, коли я вже вилазила із салону. — Передаю тобі її, і щоб не відходив від неї.

— Слухаюся! — саркастично вимовив його брат.

Микита закотив очі й подивився на мене.

— Якщо що, пиши мені. Добре?

Я кивнула. Для цього в мене вже є і смартфон, й айпад. А ось сміливості — ні.

Він ще постояв і зрушив із місця. Я дивилася, як він їхав, ховаючись за потоком автомобілів.

— Ходімо, а то запізнимося, — пробурмотів Артур і, не чекаючи мене, пішов далі. Я поспішила за ним услід.

Я намагалася підлаштуватися під його широкий крок і не навернутися. Артур мав напружений і роздратований вигляд, через що моя збентеженість ще збільшилася. Він весь час мовчки йшов, навіть не глянувши, чи я йду теж

Коли ми підійшли до університету, я охнула. Сповільнивши крок, я із широкими очима й замиранням дихання розглядала величезну будівлю.

Не помітила, як віддалилася від Артура, поки не врізалася в нього. Округливши очі, зробила великий крок назад.

— Якщо ми вже прив’язані один до одного, то не віддаляйся.

Я кивнула, і він зітхнувши пішов прямо. Цього разу я, якщо й роздивлялася все одним оком, а то іншим слідкувала за Артуром.

Біля нас було стільки багато молоді, що на мить стало дурно від кількості. Артур, помітивши це, сповільнив темп, і тепер я могла спокійно йти з ним пліч-о-пліч. Будівля із середини здавалася ще більшою. З безліччю коридорів і дверей. Здавалося, що Артур знав, куди йти.

Зайшовши до великої зали, де було багато заповнених студентами сидячих місць, а на самому кінці розташовувалася сцена.

— Скоро вже початок, — пробурмотів він, повівши мене до двох вільних місць на третьому ряді від сцени.

У залі був гул безліч голосів. Хтось розпитував, хто куди вступив, а хтось просто говорив про те, що ліпше б вони ще трохи поспали. І це все, що я змогла розібрати за такий короткий проміжок часу

На сцену вийшла жінка з темним волоссям підстриженим під каре в строгому костюмі й на високих каблуках. Вставши перед мікрофоном, вона поправила окуляри й кігтиком постукала по мікрофону. Половина помітила її, а інша частина досі безперестанно базікала.

З переднього ряду піднявся чоловік середніх років. Він був мускулистої статури в спортивному одязі. Глянувши на зал з усього горла крикнув:

— Роти позакривали!

Усі в мить замовкли. І лише дехто пошепки перемовлявся.

Жінка схвально кивнула чоловікові, від чого той весь вирівнявся і теж кивнув, дивлячись у сторону жінки із задоволеною усмішкою. Вона прочистила горло й заговорила спокійним, але владним тоном.

— Всіх вітаю в нашому університеті. Мене звуть Тетяна Степанівна і я є ректором цього університету. Спершу хочу подякувати за те, що обрали саме нас і з великим ентузіазмом готові вчитися, — здавалося, вона не вірила в наш ентузіазм.

Вона почала розповідати нам, чому саме вони — найкращий університет і що тут викладають найкращі викладачі в Україні. Заговорила вона і про саме навчання та стипендію. Останнє студентам більше сподобалося.

Артур глядів у телефоні щось, клацаючи. Здавалося, йому було байдуже до того, що вона говорить. Можна було подумати, що якби не я, він би взагалі не прийшов сюди.

— Отже, зараз запрошую вас знайти пройти на другий поверх і знайти аудиторію свого факультету. Хто ще не знає, де це, можете керуватися табличками на дверях. До зустрічі!