Розділ 27

Слова Катерини вихором пронеслися в моїй голові. Тепло чоловічого тіла огортало мене, а гаряче дихання лоскотало вухо. І мої нерви.

Микита не поспішав відходити, його рука була в міліметрі від моєї руки. Але тепло від неї випромінювало так сильно, що здавалося, вона навпаки торкається до мене.

Хотілося притулити руку до серця, щоб трохи заспокоїти його. Микита давно помітив, що його вчинки нервують мене. Він старший за мене, йому не важко зрозуміти мене лише по одному зайвому вдиху.

— Я не розумію, як ти на мене дивишся?

— Так, як іншим не можна.

Він ходив кругами, наче хотів, щоб я самостійно здогадалася. Але я не маю бажання показувати жодної здогадки.

— Гаразд, — знизала плечима й поклала тарілку. Зробивши крок вліво, адже його права рука досі спиралася на стіл, я прочистила горло й врівноваженим голосом промовила. — Дякую за сніданок. Я піду до себе…

Під кінець мій голос зрадив мене, здається, це лунало, як писк.

Зажмурившись і не дочекавшись відповіді Микити, я поспішила геть.

Захлопнувши двері кімнати, важко дихаючи, я потерла груди, які скували ребра.

Замруживши очі, почала лічити до десяти.

Почувши кроки за дверима, затамувала дихання. Раптом вони стихли, але за кілька секунд відновилися, і я почула, як зачинилися двері сусідньої кімнати. Постоявши ще трохи, зробила нерішучий крок усередину кімнати.

Я впала на ліжко й завмерла. Дихання досі було ніби після бігу на дистанцію. А деякі частини тіла ще палали.

Я не розуміла, що Микита за такий короткий час вчинив із моїм тілом, із моїм розумом. Щоб я коли-небудь так реагувала на чоловіків? Не було такого. Хоча що тут взагалі говорити, я в принципі не могла так реагувати, бо причин на це не було.

Вдихнувши повні груди повітря, постукала кулаком по грудях. Гадаю, мені потрібно сходити до кардіолога. Напевно, ті ліки на мене якось погано впливають. Але якби не вони, боліло б не тільки серце.

Коли я другий раз подивилася на себе в дзеркалі, тихо заплакала. Микита був за дверима, але за шумом води не почув мої ридання. Мені було боляче не тільки фізично, а й морально.

Боляче те, як брат дивився на мене, Микита й Катерина, якій вдалося провідати мене декілька разів, і Макс, що зміг заскочити на секунду й відразу відскочити від руки Микити. Хоча останнє було смішно. Він так кричав, щоб я видужувала й що прийде мене навідати вночі, коли Микита буде міцно хропіти.

Микита ж перші дні буквально не відходив від мене. Було дуже незручно оголяти перед ним частини тіла, аби він перев’язав. Або ж я боялася, як він помітить мою реакцію на кожен його доторк.

З голови ніяк не йшло, що він говорив і робив пару хвилин тому. Микита не був проти навчання. Ніколи не був проти. Та те, що він сказав про чужі погляди, спантеличило.

Згадала, як Катерина в останній свій візит принесла мені багато одягу й речей для навчання. Вона була шокована, коли дізналася, що в мене немає навіть електронного пристрою. Я лише знизала плечима на це питання: «Як ти змогла прожити весь час без TikTok і YouTube?». А коли Микита почув це, то сказав: «Не всі такі інтернет-залежні». Та я бачила, що він теж був шокований, і від цього стало тільки гірше.

Я не хотіла, щоб Микита так швидко побачив, який між нами велика прірва. Та потрібна була лише одна мить, аби все зруйнувалося.

У двері несподівано простукали, і я підірвалася з гулом у вухах, аби відчинити.

Микита стояв, уже одягнутий у вільну сіру сорочку. Усміхаючись, він потер шию.

— Я знову за деякими речами.

Кивнувши, я відступила, пропускаючи його. Він так заходить по декілька разів, якщо не рахувати ті моменти, які стосуються мого здоров’я. І щоразу він бере якусь одну річ. Я думала, чому йому одразу все не забрати, адже це ж його кімната, й одразу обривала себе на таких думках.

Микита підійшов до столу й взяв якийсь блокнот і папку. Коли він обертався, я помітила в його руці якусь коробку. Стало цікаво, що там і навіщо він її носить із собою. Махнувши мені тим, що взяв, він зробив крок.

— Я все. Вибач, що потурбував.

— Нічого страшного, — промовила я, відвертаючи свій погляд від нього і спрямовуючи його на коробку.

Микита помітив мою цікавість і сором’язливо усміхнувся. Сором’язливо?

Він протягнув мені коробку, і я, оторопівши, машинально простягнула руки, приймаючи її.

— Я вирішив це також занести. Це тобі для навчання буде потрібно. Я його налаштував, тож можеш спокійно користуватися.

Він подарував мені ще одну усмішку й вибіг за двері. Дивлячись йому вслід, я відвела очі, лише коли зачинилися двері. Поглянувши на коробку в руках, підійшла до краю ліжка, опустившись на нього. Із завмиранням серця я повільно відкривала її, ледве не задихаючись повітрям.

Усередині лежав планшет. Новесенький, срібний, розміром, як три моїх долоні. На звороті в нього було маленьке надкушене яблучко. Відклавши коробку, я з усією обережністю поклала його на ліжко, щоб не вронити у своїх тремтячих руках.