Розділ 26

Я нервово звірялася з рецептом, коли перемішувала в каструлі український борщ. Зробила все по рецепту, але коли спробувала, то смак був дивний. Та продовжувала сподіватися, що це просто мої смакові рецептори підводять, а не криві руки.

Попри всі протести Микити, вирішила встати раніше нього й приготувати сніданок. Як це може бути, що третій день поспіль чоловік готує сам? Правда, по Микиті не було видно, що йому було важко. Але моя совість не могла спокійно лежати на ліжку й дивитися, як він кожен раз приносить тацю з їжею.

Аромат буряку й томату, здається, вже дійшов і до сусідів. Я не можу сказати, чи подобається мені це чи ні. Смак і аромат дивний. Але якщо це улюблене блюдо більшості українців, то я просто повинна була його приготувати.

Несподівано плече обдало теплом, і я здригнулася, ледве не прокинувши гарячу ложку. Її разом із моєю долонею схопили чоловічі руки. По всьому тілу пройшовся електричний струм.

— Я казав, щоб ти не вставала, — промовив охриплим і низьким голосом Микита.

Від його гарячого дихання волосинки стали дибом. А від слів серце зробило кульбіт. Щетина поколювала плече, поширюючи по тілу стадо мурах.

— Але мушу визнати, це до біса приємно просинатися під такий спокусливий аромат і картину, — промуркотів мені у вухо.

Моє лице здобуло відтінок того самого борщу. Він зараз мене насварив чи похвалив? У замішанні від останніх його слів я стояла як статуя.

Микита нарешті відійшов і став поруч зі мною, але не знаю, чи спеціально, але його стегно все ще торкалося мого, коли він зазирнув у каструлю.

— Ти готуєш борщ? — очі блиснули, зустрівшись з моїми. — Я його обожнюю.

Я ще більше почервоніла, та все-таки посмішка вкрила мої вуста.

— Він готовий. Ти сідай, я зараз його дам, — махнула я на стіл.

— О ні, Бджілко, ти зготувала, а я накрию стіл, — його слова були настільки солодкі й беззаперечні, що я слухняно сіла на стілець.

Микита сьогодні теж був без верху, здається, він навмисно починав забувати одягнути сорочку. Але тепер я вже не відводила погляду. Очі мандрували по вигинам, коли він плавно рухався. Його тіло було підтягнутим і великим. У роті несподівано засохло.

Поставивши переді мною мою тарілку, він поставив власну. Спереду він виглядав ще більш вражаюче. І це надзвичайно збентежувало мою слабку психіку. Розвернувшись, Микита дістав із холодильника сметану й сало. Я вигнула брів. Ще він поклав часник, але, подумавши секунду, забрав його назад і замість нього поклав хліб. А потім сів.

Микита помітив мій погляд і усміхнувся.

— Ти зготувала борщ, а я покажу тобі, як його їсти. Дивись і повторюй.

Я кивнула.

Микита взяв ложку, занурив її в сметану, а потім, не шкодуючи, додав її до борщу. Відчувала, як із посмішкою спостерігав за моїми діями. Потім він взяв хліб і поклав на нього два кусочки сала. Я збентежено подивилася на нього.

— Я не їм свинини...

— Точно, ну тоді просто хліб.

Микита підійнявся й відклав сало в холодильник.

— Ти не мусиш...

— Зазвичай я полюбляю смакувати з борщем пампушки, политі часником з олією. О, це тоді взагалі просто бомба.

— Мені зробити? — спохватилася.

— Ні, — махнув, посміхаючись. — Потім спечемо разом.

Зі спантеличенням спостерігала, як він декількома рухами розмішав борщ, а потім, набравши на ложку, з’їв. Його очі округлилися, і він взяв ще одну. Потім відкусив шматочок хліба й знову взяв ложку з борщем. Пережовуючи, Микита застогнав.

— З таким талантом до кулінарії тебе могли з легкістю взяти заміж. Добре, що я опередив усіх.

Сховавши очі, намагалася приборкувати неспокійне серце.

— Давай, Бджілко, твоя черга.

Набравши в ложку трохи борщу, я запхала його в рот і через лічені секунди здивувалася, що він мав приємний смак. Потім під пильним поглядом відкусила маленький шматочок хліба.

— Ну, як? — запитав Микита.

— Смачно, — відповіла я.

— Тепер ще спробуєш вареники й голубці, та станеш справжньою українкою.

Він говорив мені компліменти. Ми просто розмовляли, як звичайна пара.

З кожним днем я маленькими кроками вилазила зі своєї шкарлупи й відкривалась йому. Ми не піднімали тему щодо батька й брата, але Емір приходив до мене кожен день. Він розповів, що йому не вдалося переконати матір піти від батька, але запевнив, що відтепер я можу не перейматися на рахунок нього.

Це все, звичайно, чудово. Я й не могла мріяти про таке. Та чи зможу я жити звичайним життям?

— Як ти себе почуваєш перед завтрашнім днем? — запитав Микита.

— Трохи переживаю, — відповіла я.

— Ось це зайве. Я буду поруч. І Артур не відійде від тебе.

Ось саме через це я і переживаю. Микита буде моїм викладачем, а його брат — моїм однокурсником. Здається, що я тільки створюю проблеми своїм бажанням навчатися. Може, навіть бажанням жити.