Розділ 21

МИКИТА

Дівчина, за яку я взяв відповідальність. Дівчина, яка вивела мене із зони комфорту.

Дівчина, через яку я порушив обіцянку, що не проситиму нічого в батька.

Дівчина, яку я справді хотів взяти за дружину, зараз стоїть перед дзеркалом наполовину оголена, з жахом та біллю в очах дивлячись на мене. Її досконале тіло осипане ранами й синцями.

Тіло, до якого я не відважився доторкнутися, бачивши повну невинність в її очах. Її ноги підігнулися, і я не встиг зрозуміти, як притиснув до грудей крихітну дівчинку. Мою дівчинку.

— Меліссо. Бджілко, подивись на мене... — її вії ніби в дурмані злегка відкрили моєму зору зелені поля. Коли я доторкнувся її талії, вона здригнулася й болісно застогнала.

— Дідько! — лайнувся, коли побачив фіолетову пляму на місці моєї долоні. — Ми їдемо в лікарню.

— Ні. Не треба...

— Ти що таке говориш, дівчинко?

— Не можна. Ніхто не повинен... Знати... — через силу процідила скрізь важке дихання.

— Ти для мене важливіша, ніж...

— Мама... Я не можу її підвести... — прошепотіла вона й обм’якла. Вона більше не відкривала очі.

Паніка заполонила моє серце, так само як і гнів. Гнів, якому не має меж. Підхопивши її тіло, я за лічені секунди приніс її до своєї кімнати.

До біса роздільні кімнати. Якби я був трохи ближчим до неї, я б неодмінно побачив, в якому стані вона знаходиться. Ніжно поклавши її на ліжко, я різко схопив телефон і набрав номер швидкої допомоги, але не натиснув кнопку набору.

— Твою матір! — вигукнув я, змахнувши номер і набравши того, до кого ніколи не хотів би дзвонити.

— Так, — пролунав грубий голос батька.

— Мені потрібен лікар. Негайно.

— Що сталося? — голос батька був напруженим.

— Меліссу побили, — процідив я в слухавку. Він сказав, що лікар вже їде, і мені не хотілося більше продовжувати розмову.

Кинувши телефон на тумбу, я зосередився на Меліссі в моєму ліжку.

Мої руки тряслися, коли я доторкнувся до її плеча, яке ще тримало синій відбиток від великої руки.

Більшість ран були свіжими, але деякі вже загоїлися. Тут і там видно було шрами від попередніх травм.

Мені було важливо переконатися, чи немає ще додаткових травм на її тілі, тому я обережно перевірив, чи є на ній ще які-небудь рани. Її ноги й стегна були покриті синцями, і я впав на коліна.

Я хотів кричати, ревіти, розірвати все, що потрапиться на шляху. Це моя провина. Як я не помітив, що щось не так? Але найголовніше — хто? Хто з нею це посмів зробити?

Почувши стукіт у двері, я вибіг із кімнати й миттєво відчинив їх. Сімейний лікар, Степан Ярославович, і батько стояли там. Побачивши батька, я нахмурився, але часу на суперечки не було. Моє головне завдання — здоров’я моєї дівчинки.

— Де вона? — запитав лікар.

Я кивнув убік і мовчки побіг на другий поверх. Пропустивши Степана Ярославовича до кімнати, я вперше почув, як старий, якого я знаю усе життя, лаявся.

Він швидко підійшов і почав перевіряти стан її пульсу й дихання, а потім перевірив її травми. Його обличчя ставало все похмурішим із кожною секундою.

— Як вона? — спитав я грубіше, ніж я очікував.

— Її потрібно в лікарню, — відповів лікар.

— Я знаю, що їй потрібно! Чи можете ви щось зробити?

— Тоді прошу вийти й почекати в коридорі.

Батько поклав руку мені на плече, яку я в ту ж мить прибрав із себе. Вийшовши першим, я почав крокувати вперед й назад.

— Як це сталося?

— Не знаю.

— Зовсім?

— Якби знав, то...

— То що? Вбив би? Покалічив? Що б ти зробив?

Я мовчу.

— Ти називав мене нелюдом на останній нашій зустрічі. Порівнював із ними. Але навіть я б не зробив із дівчиною те, що зробили вони.

Я заричав і вдарив кулаком по стіні. Один раз, другий і так би продовжив, поки не зміг би стерти їх в кров. Батько відтягнув мене від стіни.

— Угомонись! Ти марно тратиш силу.

— А що мені ще робити?! Моя дружина зараз знаходиться за цією стіною в жахливому стані.

— А навіщо ти її туди повіз? Ще й братів і сестру втягнув?

— О-о-о, із цього тобі й треба було починати. Який я жахливий й невідповідальний. Поставив твоїх дітей під загрозу!

— Ти, придурку, у першу чергу себе втягнув в небезпеку! Ти зовсім не подумав? На фіга туди було пертися? Я ж попереджав, що вони гієни! Цього разу постраждала тільки ця дівчина. А наступного що буде? Хто постраждає?

— Тільки? Тільки?! Тобто те, що вона постраждала, це для тебе дрібниця?

— Я вб’ю за таке, — гаркнув батько.