Розділ 10.2

МИКИТА

Дівчина, за яку я взяв відповідальність. Дівчина, яка вивела мене зі зони комфорту.

Дівчина, через яку я порушив обіцянку, що не проситиму нічого в батька.

Дівчина, за яку я справді хотів взяти в дружини, зараз стоїть перед дзеркалом наполовину оголена, з жахом у білій в очах дивлячись на мене. Її досконале тіло осипане ранами й синцями.

Тіло, до якого я не відважився доторкнутися, бачивши повну невинність в її очах. Її ноги підігнулися, і я не встиг зрозуміти, як зараз притискаю до грудей крихітну дівчинку. Мою дівчинку.

— Меліссо. Бджілко, подивись на мене... — її вії ніби в дурмані злегка відкрили моєму зору зелені поля. Коли я доторкнувся її талії, вона здригнулася й болісно застогнала.

— Дідько! — лайнувся, коли побачив фіолетову пляму на місці моєї долоні. — Ми їдемо в лікарню.

— Ні. Не треба...

— Ти що таке говориш, дівчинко?

— Не можна. Ніхто не повинен... Знати... — через силу процідила скрізь важке дихання.

— Ти для мене важливіша, ніж...

— Мама... Я не можу її підвести... — прошепотіла вона й обм’якла. Вона більше не відкривала очі.

Паніка заполонила моє серце, так само як і гнів. Гнів, якому не має меж. Підхопивши її тіло, я за лічені секунди приніс її до своєї кімнати.

До біса роздільні кімнати. Якби я був трохи ближчим до неї, я б неодмінно побачив, в якому стані вона знаходиться. Ніжно поклавши її на ліжко, я неспокійно схопив телефон і набрав номер швидкої допомоги, але не натиснув кнопку набору.

— Твою матір! — вигукнув я, змахнувши номер і набравши того, до кого ніколи не хотів би дзвонити.

— Так, — пролунав грубий голос батька.

— Мені потрібен лікар. Негайно.

— Що сталося? — голос батька був напруженим.

— Меліссу побили, — процідив я в слухавку. Він сказав, що лікар вже їде, і мені не хотілося більше продовжувати розмову.

Кинувши телефон на тумбу, я зосередився на Меліссі в моєму ліжку.

Мої руки тряслися, коли я доторкнувся до її плеча, яке ще тримало синій відбиток від великої руки.

Більшість ран були свіжими, але деякі вже загоїли. Тут і там видно було шрами від попередніх травм.

Мені було важливо переконатися, чи немає ще додаткових травм на її тілі, тому я обережно перевірив, чи є на ній ще які-небудь рани. Її ноги й стегна були покриті синцями, і я впав на коліна.

Я хотів кричати, ревіти, розірвати все, що потрапиться на шляху. Це моя провина. Як я не помітив, що щось не так? Але найголовніше – хто? Хто з нею це посмів зробити?

Почувши стукіт у двері, я вибіг з кімнати й миттєво відчинив їх. Сімейний лікар, Степан Ярославович, і батько стояли там. Побачивши батька, я нахмурився, але часу на суперечки не було. Моє головне завдання – здоров'я моєї дівчинки.

— Де вона? — запитав лікар.

Я кивнув у бік і мовчки побіг на другий поверх. Пропустивши Степана Ярославовича до кімнати, я вперше почув, як старий, якого я знаю усе життя, лаявся.

Він швидко підійшов і почав перевіряти стан її пульсу й дихання, а потім перевірив її травми. Його обличчя ставало все хмурим з кожною секундою.

— Як вона? — спитав я, грубіше, ніж я очікував.

— Її потрібно в лікарню, — відповів лікар.

— Я знаю, що їй потрібно! Чи можете ви щось зробити?

— Тоді прошу вийти й почекати в коридорі.

Батько поклав руку мені на плече, яку я в ту ж мить прибрав з себе. Вийшовши першим, я почав крокувати вперед й назад.

— Як це сталося?

— Не знаю.

— Зовсім?

— Якби знав, то...

— То що? Вбив би? Покалічив? Що б ти зробив?

Я мовчу.

— Ти називав мене нелюдом на останній нашій зустрічі. Порівнював з ними. Але навіть я б не зробив з дівчиною те, що зробили вони.

Я заричав і вдарив кулаком по стіні. Один раз, другий, і так би продовжив, поки не зміг би стерти їх в кров. Батько відтягнув мене від стіни.

— Угомонись! Ти марно тратиш силу.

— А що мені ще робити?! Моя дружина зараз знаходиться за цією стіною в жахливому стані.

— А навіщо ти її туди повіз? Ще й братів і сестру втягнув?

— Ооо, з цього тобі й треба було починати. Який я жахливий й невідповідальний. Поставив твоїх дітей під загрозу!

— Ти придурок, в першу чергу себе втягнув в небезпеку! Ти зовсім не подумав? На фіга туди було перетнися. Я ж попереджав, що вони гієни! Цього разу постраждала тільки ця дівчина. А наступного, що буде? Хто постраждає?

— Тільки? Тільки?! Тобто те, що вона постраждала, це для тебе дрібниця?

— Я вб'ю за таке, — гаркнув батько.

— Так, звичайно. Ти тільки таке рішення бачиш, — змахнув руками.

— А я бачу, що для тебе рішення буде таким, коли когось похорониш.

Я відсахнувся. Розвернувшись, я відійшов до протилежної стіни, спустившись по ній на підлогу. Я не мав сил нічого говорити. Я не хотів бачити його. Я кожен день ненавиджу його, як і себе.

Пройшло близько пів години, коли двері нарешті відкрилися. Підійнявшись, я підійшов до Степана, коли він вже зачиняв двері.

— Як вона? — вимовив я, затамувавши дихання, коли пульс гримав у венах.

— Дівчина отримала серйозні травми в результаті побиття: синці, гематоми, можливі тріщини в ребрах та внутрішні пошкодження. Я лише надав першу допомогу, призначив болютил і вів заспокійливий препарат. Проте це лише тимчасові заходи, їй потрібне подальше медичне обстеження та лікування. Рекомендую приймати болютил двічі на день, дотримуватися постелі та уникати фізичних навантажень. Забезпечте спокійне середовище для відновлення, стежте за станом та повідомляйте про будь-які погіршення. Відвезіть її в лікарню якнайшвидше для подальшого обстеження та лікування.

Я стояв неспромозі щось сказати. Батько в той час подякував Степану й повів його на вихід. Постоявши в коридорі ще трохи часу, я знайшов в собі сили зайти в кімнату.