Розділ 20

Тиша в кімнаті була настільки глибокою, що тільки мої тихі схлипи наповнювали простір. Пряжка ременя дзвякнула, коли батько застебнув її. Я побачила перед собою його взуття, і ще один удар пройшовся по моєму животі, вибиваючи повітря з легень.

— Daha da iğrenç görünmek istemiyorsanız kendinizi temizleyin (перекл. тур.: «Приведи себе в порядок, якщо не хочеш виглядати ще огидніше»), — він виплюнув слова з відразою.

Я прикусила губи, стримуючи крик болю.

— Belgeleriniz üç dakika içinde bulunacak. Acele etmenizi tavsiye ederim (перекл. тур.: «Через три хвилини знайдуться твої документи. Раджу поспішити»), — він повідомив рівним тоном. — Ve umarım bugünden sonra itaatsizliğin cezasız kalmayacağını unutmazsınız (перекл. тур.: «І сподіваюся, ти після сьогоднішнього не забудеш, що неслухняність без покарання не пройде»).

Я мовчала, неспроможна ні говорити, ні рухатися.

— Ve unutmayın. Eğer şikayet edersen, annen bir dahaki sefere el sıkışmaktan daha fazlasını ödeyecek. Böyle değersiz bir kız yüzünden annenin acı çekmesini istemezsin, değil mi? Seni aileye alan insanlar bugün bu evden ayrıldılar mı (перекл. тур.: «І запам’ятай. Пожалієшся, і наступного разу твоя мати заплатить більше, ніж рукою. Ти ж не хочеш, щоб твоя мати страждала через таку нікчемну доньку? А люди, які прийняли тебе в сім’ю, не вийшли сьогодні із цього дому»)?

Я мовчала.

— O zaman (перекл. тур.: «Тоді»), — хмикнув батько, і перед моїм обличчям впав картонний папірець. — Beni yakında arasan iyi olur. En azından bir şekilde faydalı olursun. Тобі краще найближчим часом подзвонити мені (перекл. тур.: «Хоча б в чомусь будеш корисною»).

Двері зачинилися. Я замерла, лежачи на підлозі. Простягнувши руку до візитки, я стиснула її в долоні. Коли батьку стало мало ременя, він повалив мене на підлогу й... Коли я прийшла до тями, різкий біль охопив мої ребра.

Мені треба підійматися. Часу на лежання немає. Ніхто не повинен дізнатися. Якщо раніше мені було соромно, то зараз я не можу дозволити ще більше зробити шкоди матері.

— Allah... — запищала я, опираючись на ліжко й піднімаючись на коліна. Голова закружилася, а біль охопив усе моє тіло. Я намацала в кишені медальйон, і по щоці знову сповзла сльоза.

З болем я піднялася й підійшла до столика із дзеркалом. Я була в жахливому стані.

Очі були почервонілі, а волосся скуйовджене. Я пригладила його й витерла вологість з обличчя.

Тремтячими руками я відкрила сумку й, поклавши всередину візитку, дістала косметичку. Дихаючи через рот, я поправляла свій зовнішній вигляд.

Різкий біль змусив руку здригнутися. Аллах, він же не міг зламати мені щось. Він сьогодні був дуже злим. Як я маю вийти, не показуючи, що щось сталося?

У двері постукали, і я, ще раз вдихнувши, взяла себе в руки й зціпила зуби. Я мушу триматися. Ганчірка. Нікчема! Тримайся!

Відкривши двері, я посміхнулася стурбованому Микиті. Він наблизився й поклав руку на моє плече. Мені знадобилася купа витримки, аби не закричати від болю.

— Ти чому так довго? Меліссо, ти плакала? Щось сталося, — він торкнувся моєї щоки.

Я не можу дозволити, аби він дізнався. Я не дам йому опинитися ще в більшій западні. Ми вийдемо звідси разом, а потім я впораюся.

— Все добре,— вичавила із себе на ламаній українській після стількох хвилин крику. — Просто згадала дещо й розплакалася...

— Я не повинен був тебе залишати, — прикро прохрипів, гніваючись на себе.

Я посміхнулася й вперше за весь час поклала долоню йому на руку просто так. Він завмер, дивлячись на мене.

— Поїхали додому... — прошепотіла.

Він дивився мені в очі й щось всередині нас перемінилося. Я це відчула. Настільки гостро, що біль став здаватися дрібницею. Принаймні в ці хвилини.

Він взяв мою долоню, переплівши наші пальці. Ми спустилися на перший поверх, де були стурбовані Максим, Артур і Катерина.

Коли вони побачили нас, їх обличчя пом’якшало. Емір стояв осторонь і пропалював поглядом Катерину. Вона ж вдавала, що не помічає його. Щось всередині мене здавилося від страху за неї. Та моєму брату не подобаються українки, а особливо з характером. Тому мені не варто переживати. Але цей погляд щось більше ніж неприязнь.

Я побачила, як мати стояла поодаль біля батька. Мені стало страшно. Хотілося забрати її. Вона ледве помітно хитнула, і я відвела погляд. Я не можу видати себе.

— Ми йдемо звідси, — кинув Микита братам із сестрою.

Ми всі направилися до виходу.

— Melissa, — вигукнув Емір.

Я зупинилася й обернулася до брата. Емір підійшов і простягнув мені візитку.

— Seninle sonra konuşmak istiyorum, beni ara (перекл. тур.: «Я хочу з тобою пізніше поговорити, передзвони мені»).

Я кивнула, взявши ще одну візитку. Микита повів мене до машини, а я не зупиняла його. Не могла. Біль мусив скоріше опинитися в закритому приміщенні. Мені потрібно...

Він відкрив двері та поклав руку мені на поперек, біль пронизував усе тіло.