Розділ 17

Я глибоко вдихнула, що не залишилося без уваги Микити.

— Я сам можу забрати твої речі, ти не мусиш йти.

Я безумно похитала головою, від чого в очах запаморочилося.

— Ні, ні. Це неповага до батьків… — вичавила із себе й вже більш спокійно додала: — Зі мною все добре.

— Та до біса повагу! — розсердився він, кивнувши в бік дому. — Хіба вони тебе поважали, коли видавали силоміць заміж?

Я стиснула губи й долоні. Ні, жодну хвилину в цьому домі не поважали жінку. Особливо мене. Але я і не очікувала цього. Я не знала, що це таке, коли тебе поважають. Поки не зустріла його.

— Я все одно піду, — відповіла, дивлячись йому в очі.

Микита видихнув і, відкинувшись на спинку сидіння, стукнув по керму. Я сіпнулася.

— Знаєш, коли не треба, ти занадто слухняна, а ось коли треба послухати — впертіше тебе нікого не знайти, — прошепотів, дивлячись вперед.

Несподівано почуття сорому охопило, і я опустила голову. Микита застогнав.

— Я тобі казав перестати це робити, — він підняв мене за підборіддя, аби наші погляди зустрілися. — Ні при кому не схиляй голову.

— Я свідомо не послухалася, мені соромно... — прикро промовила.

— Я твій чоловік, ти не зобов’язана мене без відказу слухати.

— Я мушу слухати чоловіка... — розгублено відповіла.

— Можливо, у вас так заведено, що чоловік — як бог. Але в нас чоловік — це партнер. З партнером ти маєш свою думку й бажання. Якщо щось не так, ви це обговорюєте, — він нахилився ближче, проникливо вдивляючись в мої очі. — Я твій партнер. Ти можеш зі мною дискутувати, сваритися, говорити про те, що турбує. Коли не знаєш, що робити, ми разом шукаємо вихід. Ми партнери. Розумієш? — він зробив паузу, і я легенько кивнула. — Чому я хочу, щоб зараз ти мене послухала? Я переживаю. Мені важливий твій емоційний стан. Але якщо ти наполягаєш, що тобі потрібно бути присутньою, я не буду перечити.

Я приголомшливо дивилася на нього. Кожне його слово було правдою. Він дійсно так вважав.

У вікно постукали, і почулися голоси, але Микита не звертав на це уваги. Він чекав моєї відповіді.

— Мені дійсно потрібно піти.

Він незадоволено стиснув губи, але згідно кивнув, після чого розірвав контакт. Чомусь стало неприємно. Він відкрив двері й вийшов, не чекаючи мене. Я нервово вдихнула й вже хотіла відкрити двері, як несподівано їх відкрив Микита. Він стояв із протягненою рукою, незадоволений моїм рішенням, але він все-таки стояв поруч. У серці кольнуло, і я вхопилася за протягнену руку, як за рятувальну мотузку.

До мене одразу підійшла Катерина.

— Ти як? Тобі краще? Цей бурий не дозволяв нам до тебе підходити, — вона грізно зиркнула на брата.

— Все добре, мені вже набагато краще, — поклала руку на плече дівчини та подивилася на хлопців. — Вибачте, що затримала вас…

— Тобі немає чого просити вибачення, — вставив бурий Микита.

Йому підходить це прізвисько. Дійсно, як бурий ведмідь.

— Як вже й встиг за нас відповісти Микитка, тобі дійсно не варто просити вибачення, — сказав Максим, посміхаючись на роздратований погляд брата.

Я подивилася на Артура, що стояв мовчки весь час; він теж кивнув і продовжував хмуро дивитися в бік будинку.

— Ми дійсно повинні туди йти? — запитав Артур.

Максим засміявся й штуркнув брата.

— Малий, якщо страшно, можу подзвонити татку, аби він забрав тебе.

— Замовкни, — прошипів невдоволено брат.

— Катерино, якщо ці папуги хочуть йти з нами, тобі варто зашити їхні дзьоби, а то я зараз сам це зроблю, — стримуючи гнів, попередив всіх Микита.

Максим жестом показав, як зашиває собі рот, а Артур поводився так, ніби це його не стосувалося. Ми переглянулися з Катериною, і в її очах були смішинки.

Здавалося, що з усіх присутніх тут тільки Микита, Артур і я були насторожені. Та все ж я змогла помітити, як Катерина перебирає пальцями й закусує нервово губу. А Максим просто жартував безупинно. І я зрозуміла, що кожен із нас нервує, але по-своєму.

Коли ми підійшли до брами будинку, нас зустріли хмурими й погрозливими поглядами охоронці Азамат і Тахір. Рука Микити на моїй відчувалася як із металу, але, зігрівальна, давала впевненість, що сьогодні мене не скривдять.

Азамат вийшов перед нами, загороджуючи шлях.

— Geçmene izin veremem (перекл. тур.: «Я не можу вас пропустити»), — загрозливо сказав він рідною мовою.

Ніхто з присутніх, крім мене, його не зрозумів, і Микита перейшов на англійську. Не розуміючи його, Азамат не відповів. Я стиснула руку Микити та наважилася заговорити з чоловіком.

— Bırak içeri geleyim. Babamı görmek istiyorum (перекл. тур.: «Впустіть нас. Я хочу побачити батька»).

Він подивився на мене з відразою, ніби не очікував, що я посмію заговорити з ним. Для нього це було зневажливо.

— Buraya gelip efendinizi böyle çağırdığınız için kendinizden utanmıyor musunuz? Allah'tan korkun (перекл. тур.: «Як тобі не соромно ось так прийти й кликати господаря. Побійся Аллаха»), — останні його слова вилетіли з видимою загрозою.