Розділ 14

Прокинувшись від полум’яного променя сонця, я нахмурилася. За вікном був ранній світанок, і, як не дивно, цвірінькали птахи. Мешкаючи в місті, єдине, що мене будило, це звук машин і крики батька.

Підтягнувшись, я подивилася на годинник. Була шоста ранку, і я проспала більш як дванадцять годин. У животі скрутило від гострого бажання їжі.

Подивившись на себе, я помітила на собі ковдру, але я пам’ятаю, що вчора її не було, і я точно не вкривалася. Він заходив і накрив мене? Серце защемило від такої уваги. Невже моє життя було таким жалюгідним і холодним, що я тану від такої дрібниці?

Визирнувши з кімнати, я не почула жодного шурхоту. Я спустилася по сходах і на першому поверсі теж не зустріла Микиту. Зрозумівши, що в таку рань він ще спить, я впевненіше підійшла до холодильника. Я не знала, наскільки правильно без дозволу господаря керувати на його кухні, та моєму шлунку було на це байдуже.

Вирішила приготувати сніданок і для Микити. Він попіклувався про мене стільки разів. Сніданок — це єдине, чим я можу наразі віддячити.

Звичайно, звичних мені інгредієнтів не було. Я думала, можливо, приготувати на сніданок менемен[1]. Але яєць і овочів було катастрофічно мало. Урешті-решт, я вирішила зробити щось інше.

Через пів години кухня наповнилася ароматом смажених млинців. Я рідко їх готувала, але вміла це робити. Знайшовши в холодильнику мед і банку з полуничним варенням, виклала їх на стіл. Тільки ось не було двійного чайника, тому прийшлося обходитися без нього. Швидко впоравшись, я вже заварювала собі чай, як почулися кроки.

Повернувшись в бік дверного отвору, я побачила розпатланого й заспаного Микиту. Він був у піжамних штанах і з голим верхом. Сонячні промені огортали його, обнімаючи контури його тіла — вигини та виступи його живота, біцепсів. Мій погляд подорожував вздовж чітко виразних м’язів грудей, спустившись по його животу, і зупинився на... Мої щоки почервоніли, і я швидко відвела погляд.

— Доброго ранку, — збентежено промовила.

— Це не просто добрий ранок, а неперевершений! — він підійшов до кухонного острівця й сів на стілець, переводячи погляд то на мене, то на млинці.

— Чаю? — запитала, стараючись не дивитися на його тіло.

— Якщо тобі не важко… Ти не була змушена, та я не жалкую, що не встав першим.

Посміхнувся він в усі тридцять два. Не чекаючи, коли я засервірую стіл, він взяв верхній млинець, з якого ще йшов пар, і половину засунув у рота. Його обличчя стало ще задоволенішим, а з горла пролунав стогін.

Я завмерла, витріщившись на цього чоловіка, що їв простий млинець, ніби це є делікатесом.

— О Господи! Це ідеально! — він заплющив очі, проковтнув залишки млинця і моментально взяв добавку.

Простягнувши йому чашку із чаєм, я сіла напроти нього.

— Не подавіться…

Я поклала перед ним варення й мед і продовжувала дивитися, як він вмочує млинець у мед і апетитно з’їдає його. Господи! Він не може бути таким прекрасним, коли його рот переповнений їжею і борода вимазана в медові.

— Як тут можливо подавитися, бджілко? — він надпив чаю, і на мить його обличчя скривилося, і він закашлявся.

— Щось не так? Заміцний? — напружилася й вже хотіла подати води.

Він кашлянув і хитнув головою.

— Ні, просто дійсно ледве не подавився, — прохрипів.

Я не повірила йому, уважно спостерігаючи, як він знову демонстративно п’є чай. Тепер його обличчя не змінюється. Отже, міцного чаю він не п’є. Міг би просто сказати, а замість цього він продовжує його пити. Поставила собі на помітку, що йому чай робити світлішим [2].

Почервонівши, я відклала на тарілку пару млинців, згорнувши їх, і почала теж їсти. Микита вихвалював мене, і я все продовжувала червоніти. Чи доречно сказати, що мене ще так ніхто в житті не хвалив за простий сніданок? Навпаки, я виросла в середовищі, де смачний сніданок це норма, і його повинна готувати жінка. І щоб чоловік ледве не кланявся тобі за це є чимось неординарним. Принаймні для мене.

— Ох! Давно я так не обжирався, — відкинувшись на спинку, він випив чаю. На його устах була задоволена посмішка.

Я подивилася на гірку млинців, точніше, на те, що від неї залишилося. Він з’їв більш ніж половину. Ну в нього й апетит.

— Що ви полюбляєте їсти? Я буду готувати вам це…

— Меліссо, ти не зобов’язана готувати те, що мені подобається, та в принципі готувати. І я не вибагливий, якщо потрібно, то й сам зготую.

Я округлила очі.

— Чому ти так дивишся, бджілко? І мені здалося, чи ти знову на «ви»?

Я потупила погляд і ковтнула ще трохи чаю.

— Меліссо, Меліссо. Що мені з тобою робити… — він пропалював мене своїм поглядом. — Що ти любиш їсти? Яку кухню?

— Зазвичай я готую дома традиційну турецьку… Але я можу також готувати й українську.

— Я не питав, що ти готуєш. Я питаю, що ти любиш. Це різні речі.

— Я не вибаглива… — він так подивися на мене, що я ледь не опустила погляд назад в чашку. — Ну, я крім турецької мало що їла…