Розділ 11

Микита гучно відсунув стілець і встав. Я здригнулася від його різких дій. Не наважившись підняти голову, я поглянула на свої тремтячі руки.

— Вийдемо, — грубо сказав він і, не зачекавши, пішов із-за столу.

Я подумала б, що він це мені каже, поки з-за стола не встав Віктор. Коли чоловіки зникли за дверима, я почула гучний видих Макса.

— Ох, внучок розізлився. Надіюся, він задасть жару зятьку, — задоволено сказав Петрович.

— Тату… Що ти таке говориш? — охнула Валерія.

— Бажання, дочко, свої бажання.

Я відчула збоку чужу присутність і нерішуче подивилася. Катерина сиділа, склавши ногу на ногу, а її рука лягла на моє плече.

— Я рада, що тобі підійшла сукня, — підбадьорюючи посміхнулася вона мені.

Вона серйозно? Зараз про сукню говорить. Хіба вона не повинна говорити про те, що я провинилася, злитися на мене?

— Ти не переживай. Вони, коли хочуть посперечатися, завжди виходять із-за столу, коли дівчатка тут.

Я подивилася, як Валерія щось говорить дівчаткам, а вони поглядають на двері.

— Це через мене… — ледве чутно прошепотіла.

— Нічого подібного. Вони завжди гризуться, — підвищивши голос, заперечила Катерина, хитнувши в бік дверей.

— Так, вони вже близько десяти років такі… — підтвердив Максим.

— Десять років? — охнула.

— Ага, бурий Михась у нас такий. Він не любить таке чути, але він схожий на батька. Як розізлиться, то починає все громити. Так, Артуре? — він ткнув в плече брата.

Той, сидячи в телефоні, не звертав на нас увагу. Піднявши нахмурений погляд на Макса, відкинув його руку.

— Відвали, — буркнув і знову витріщився в телефон.

— Громити… — повторила з острахом.

— Максе! — Катерина осудливо крикнула й глянула на мене. — Це вислів такий, нічого по-справжньому він не громить.

Вона настільки впевнено це сказала, що я повірила й кивнула. Усередині щось відпустило.

— То ти хочеш на філологічний? — перевела вона тему. — А яку мову? Наскільки я знаю, тут не так багато вибору в мовах. Моя подруга вчилася на філолога, то я трохи чула.

— Українська мова й література.

— Ого. Ти, до речі, дуже добре володієш українською. Звичайно, є не дуже явний акцент, але так все чудово. У нас є українці, які не дуже добре володіють українською, — махнула непомітно в бік хлопців.

— Я тут із десяти років, і зі мною займалися репетитори, — чомусь сказала.

— Мені Макс казав, що ти з Туреччини.

Я кивнула.

— Ох, ваші хлопці такі гарячі, я просто божеволію від них.

Я округленими очима на неї дивилася. Як вона так може говорити при усіх?!

— Так, тримай своє лібідо при собі, — з напускною огидою сказав Макс.

— Ти б своє навчився тримати, а то вивалюється постійно, — вона попустила погляд нижче…

Аллах!

Збоку я почула, як засміявся Петрович.

— Максиме! — обурено крикнула Валерія.

— Та чого я відразу?!

Артур зі стогоном піднявся зі столу й вийшов із кімнати, щось говорячи собі під ніс.

— Ти старший, — продовжила Валерія.

— Коли це я старшим став? А Микита тоді який? — роздратувався той.

— Зараз його тут немає. Тому по вухах отримаєш ти.

Макс злісно подивився на Катерину, а вона непомітно показала йому язика.

— Ох, Валеріє. Раніше треба було виховувати, — з докором похитала головою Теодорівна.

— Так, мамо, — натягнуто посміхнулася Валерія, — ви праві, треба було раніше виховувати, а то як виростуть до сімдесяти такими, буде сумно за онуків.

Очі Макса розширилися до максиму, і він ледве не приснув зі сміху, через що йому довелося прикрити рот долонею.

Обличчя старенької почервоніло, і вона стала схожою на злу відьму. Теодорівна пропалювала поглядом Валерію, але та вже не звертала на неї увагу.

— Нахаба… — злісно прошипіла.

— Вибач, Теодорівно, пізно вже виховувати, — відповів її ж словами Петрович.

Жінка зло подивилася на нього. Склавши серветку, вона поклала її на стіл і, елегантно піднявшись за допомогою тростини, пішла гордо геть. Я помітила на її обличчі презирство. Чому вона так їх ненавидить?

— Максе, ще раз проявиш неповагу в присутності дівчат, і я тобі вкручу твої болти. Зрозумів?

— Зрозумів, — буркнув той. Він не сперечався з мамою, але щось мені підказувало, що цей озлоблений погляд на сестру так просто не омине його.

У дверях з’явився Микита. Його очі відразу знайшли мене. Він пильно огледів мене й, закінчивши, відвів погляд.

— Та не з’їли ми твою дружину, — весело підмітив Макс.