Розділ 7

Я закусила губу й опустила голову. Його ноги, взуті в капці, злегка човгаючи, наблизилися до подолу моєї сукні. Я відчула, як його зморшкуваті пальці легенько торкнулися мого підборіддя. Він обережно, але наполегливо підняв його, і я подивилася йому в очі.

Зараз, попри сльози, я могла придивитися до нього ближче. Він був трохи вищим за мене, і обличчя його було зморщене, найбільше саме біля рота, очей і лоба. Він носив окуляри, а очі його були добрими, сіро-зеленими. Я розтанула в його погляді. Так на мене в моєму житті дивилася тільки бабуся. По щоці прокотилася ще одна сльоза.

— Не схиляй голову, дитя, — він похитав головою і витер великим пальцем доріжки сліз. — Це ті, хто довели тебе до сліз, повинні схиляти голову.

Я ледь стримувала схлип і бажання розплакатися ще дужче.

— Я не хотіла… Це моя провина…

Він цикнув, і я замовчала.

— А цього я чути не хочу. Як таке чудове створіння, як ти, може вчинити провину перед цими двохметровими бугаями?

— Діду, ми повинні йти, — Микита досі тримав мене за руку. Він не хотів тут залишатися. Я це відчувала, і від цього почуття провини, що я влізла в його сім’ю, у його життя, переповнювало мене.

Дідусь відвів свій погляд і подивився на Микиту. Його голова схилилася набік, і він примружився.

— Внучку, я завжди думав, що ти з усіх дітей став найбільш зрілим. Та зараз ти не поводишся зріло.

— Але діду…

— І чути не хочу. Ти тепер не сам по собі. Сьогодні ти взяв на себе відповідальність за чужу дитину. Ти повинен думати не про свою гордість, а передусім про безпеку дружини, — Петрович обійняв мене за плечі й повів назад усередину. — Ти, дочко, зараз сядеш, а ти, Микито, будеш біля своєї дружини.

Підійшовши до дивану, він посадив мене. Микита став поруч.

— Батьку, що це означає? — пролунав твердий голос Віктора.

Петрович повернувся в його бік. Всі дивилися на дідуся. Теодорівна від його погляду ще більше випросталася. В її очах був виклик.

— А те, що вона залишається тут, — його голос став холоднішим від того, з яким він до мене звертався. Навіть із Теодорівною він говорив тепліше. — Ти, зятю, змусив сьогодні мене пожалкувати про те, що я погодився тобі віддати Лєрочку.

— Тату…

— Дочко, не зараз. Присядь і випий води, — він спостерігав, як Віктор садить дружину й дає їй стакан води. Випроставшись, він подивився на свекра.

— Батьку…

— Для тебе я сьогодні Василь Петрович, — на мить очі Віктора округлилися, він випрямився, а дідусь продовжив: — Думаєш, отримавши моє схвалення тридцять років тому, ти можеш потім робити, що заманеться, з моїми онуками?

— Василю Петровичу, ви не розумієте, я лише…

— Що ти, Вікторе? Відмовляєш сину в допомозі? Глядиш зверхньо на дівчину, яку він взяв за дружину.

— Я думаю про усіх своїх дітей. І особливо про Микиту, тому і…

— Що я зробив, коли Лєрочка привела тебе до нас з Ірусею? Хіба я відмовлявся від дочки через те, що вона покохала такого хулігана?

— Петровичу, вибирай… — Теодорівна ледве підвелась, але Віктор поклав їй на плече руку.

— Мамо, не зараз.

Теодорівна вся побагровіла й лише міцніше стиснула виделку, що, здавалося, тримала не просто так.

— Я… — Віктор відкрив рот та замовк, як тільки свекор цикнув.

— Ні. Я дав шанс. Я вирішив подивитися, за що саме вона тебе обрала. Розібратися, що ти за людина, — тикнув на нього пальцем. — А що зараз робиш ти? Навіть не познайомившись із цією дівчинкою, судиш!

Віктор підняв брови, на його обличчі було обурення.

— Я не суджу її. Я проти неї взагалі нічого не маю. Але мій син її не кохає. Вони знаються лише пів дня. І він вже ставить себе під загрозу.

— Ні. Не кохає. Але він зробив вибір. І не тобі вирішувати, чи правильний він, — осудливо хитнув головою. — Ти, як батько, повинен допомогти, підтримати. Хіба не чув, що він врятував її від насильного шлюбу?

— Чув.

— Хіба не ти казав, що ті люди гірше гієн?

— Казав, — стиснув щелепу.

— А тепер подивися на цю дівчину ще раз і уяви, що на її місці стоїть Катруся, Маруся чи Даринка. Добре так уяви. Чи віддав би ти їх в руки тим людям?

Віктор хвилину вагався, але подивився на мене. Я завмерла. Уперше за цілий день його очі затрималися на мені довше п’яти секунд. Він дивився мені прямо в очі, я не опускала власні. Віктор бачив, як вони почервоніли, бачив мій біль. І перед тим, як він відвів погляд, мені здалося, що я помітила… хоча навряд чи. Він ненавидить мене з того моменту, як побачив.

— Мовчиш… — заговорив Петрович. — Знаєш, що я хочу тобі сказати? Ця дівчина ні на грам не гірше твоїх доньок. Вона теж дитина! І їй, на відміну від твоїх доньок, не пощастило з батьком.

Я відчула руку Микити на плечі. Моє серце розривалося. У мене ніколи не було й не буде батька. Дідусі померли раніше, ніж я народилася. Мене любила тільки бабуся. Я росла сиротою при живих батьках.