Розділ 5

Це була велика, світла вітальня з високими стелями й панорамними вікнами, що виходили на сад з ідеально вистриженим газоном. А головне, вона була наповнена принаймні десятьма людьми. І, скоріше за все, зараз на мене витріщалися родичі Микити. І тепер мої теж.

Жінка середніх років у світло-зеленій сукні, побачивши нас, злізла з дивану й швидким кроком майже підбігла до Микити.

— Господи, сину! Що сталося? З тобою все гаразд? — вона почала руками вертіти його та уважно роздивлятися, напевно, в пошуках поранень. — Батько сказав, що ти вліз у халепу й наказав нам повертатися до дому. Я ледь не посивіла…

— Мамо… — Микита поклав руки на материнські плечі й зазирнув їй в очі. — Зі мною все гаразд. Ти сама тільки що в цьому впевнилася. Тож заспокойся.

Вона кивнула й перевела погляд на мене. Я завмерла й все, що могла, це легко кивнути головою. За традицією, я повинна була б поцілувати їй руку, але тут це навряд чи було прийнято. І це мене нервувало ще більше; я просто тупо не знала, як мені себе вести.

— Хто ця дівчина? — вона знову подивилася на сина. — Батько сказав правду? Ти викрав наречену в сина Оздиміра?

— Звісно, ні, мамо, за кого ти мене приймаєш? Я б такого не зробив.

— Але тоді як ти мені це поясниш? Чому ти береш за дружину чужу наречену, маючи власну під носом?

— По-перше, вона тобі ніколи не подобалася. І за суворістю твоїх очей я бачу полегшення.

— Микито, не гнівай мене, відповідай!

— Так, внучок, не треба злити маму. Нам усім дуже цікаво почути тебе, — почувся голос літнього чоловіка. Він сидів на одному з великих світлих диванів. Біля нього був хлопець приблизно мого віку. Навпроти сиділи Макс і Катерина, а біля них жінка в літах. Всі вони пильно дивилися й кивнули. Усім було цікаво.

— Діду. Мамо. Вам не здається, що не ввічливо нас тримати біля дверей? Давайте хоча б присядемо.

— Про ввічливість згадав, — буркнула бабуся. — Ти, Валеріє, зовсім не навчила його ввічливості та порядності.

— Мамо, — вона повернулася до старенької і натягнуто посміхнулася. — Давайте не зараз.

— Ох, зараз, не зараз, все одно толку ніякого. В одне вухо в тебе залітає, а з другого…

— Теодорівно, ти чого розкудахталася? Може, через те, що ти так голосно кудахкаєш, наші перетинки у вухах і не витримують.

— Петровичу, а ти мені рота не затикай. Я хоч вже й не молода, а досі можу тобі щелепу вправити.

— Бабусю! Дідусь! Не сваріться, що про нас гостя подумає? — сказав молодий хлопець, що був біля дідуся Петровича.

— Ох, Артурчику, а що їй думати? Якщо вийшла за Микиту, то не далеко й від нього пішла. А він тут не затримується.

— Мамо. Ми зараз сядемо й спокійно вислухаємо Микиту й дівчину, — вона дивилася на свекруху. — І без ваших, будь ласка, п’яти копійок.

— Буду я ще на вас свої копійки тратити. І не сидите тільки ви троє.

Вона видихнула й похитала головою.

— Давайте, сідайте.

Микита взяв мене за руку і, стиснувши її, повів до маленького диванчика. Він містився посередині й був призначений для двох. Сівши, я подивилася на усіх. Валерія сіла біля батька. І всі пильно дивилися на нас із Микитою, але більшість — все ж таки на мене. Я відчуваю зараз себе дорогим, старим експонатом в музеї. Чи, може, у мене знайшли три ноги чи ока?

На фоні в каміні потріскувало полум’я, а за вікнами завивав вітер, розхитуючи дерева. І всі мовчки чекали, коли Микита почне говорити.

Прокашлявшись, він поправив краватку.

— Не дивіться так на мене, інакше я навіть забуду власне ім’я, — нервово промовив Микита.

— То коли на тебе так подивиться батько, ти алфавіт забудеш?

— Скоріше за все, таблицю множення.

— Я її й так не пам’ятаю, — сказала Катерина, і Макс підставив руку й дав п’ять.

— Ну, і хто тут, Валеріє, копійчину при собі не тримає?

— Мамо…

— Мовчу, мовчу.

Валерія кивнула Микиті, і той, спершись об коліна ліктями, сплів пальці. Я сиділа як на голках. Зайвий раз боялася голосніше дихнути чи ковтнути.

— Головне, що ви повинні знати, це те, що я нікого не крав. Мелісса сама погодилася вийти за мене. Все було за згодою.

— Те, що вона погодилася, не означає, що ти не вкрав.

Валерія зиркнула на жінку, та прикинулася, що не помітила цього.

— Особисто я не вважаю це викраденням. Нас із Меліссою обманули, — він запнувся й подивився на мене, питаючи очима, чи може він сказати подробиці; я кивнула. — Її обманув наречений, а мене Ельвіра.

— І як це ж вони вас обманули? — спитала старенька.

— Вони нас зрадили, — мати Микити охнула, а її батько похитав головою. У всіх інших брови піднялися, і лише старенька сиділа з кам’яним обличчям. — Ми з Меліссою дізналися про це й вирішили, що нам не потрібні такі партнери…

— І вирішили одружитися, — закінчила Валерія.