Розділ 2

— А якщо мій батько знайде мене? Чи не краще все влаштувати заздалегідь? — запитала я з тривогою.

— До того, як він знайде тебе, ти вже будеш моєю дружиною, і я вже все владнав, — впевнено відповів він, стискаючи мою долоню. Відкривши нові двері, він завів мене в кімнату й зачинив їх за собою.

— Що саме? — настояла я.

Він відійшов до стіни й, спираючись спиною, взяв телефон, починаючи щось друкувати в ньому.

— Наша церемонія відбудеться зараз, я про все домовився два місяці тому, — сказав він, піднімаючи погляд. — Єдине, що я зробив зараз, то це попросив змінити зали. А щодо гостей, то їх буде лише двоє.

— Я не розумію, як все може бути настільки просто, — заплутано промовила я.

— Для мене це просто, а щодо моєї нареченої, то вона стоїть переді мною, — відповів він, усміхнувшись. — Зрадниця буде чекати мене у вівтаря, поки я братиму тебе за дружину. Гості будуть в тому ж залі.

Я збентежено подивилася на нього.

— Ви...

— Хитрий? Мстивий? — відійшов від стіни. — Так, можливо, я хитрий, але лише з тими, хто цього заслуговує, — додав він, наблизившись до мене.

Несподівано в кімнату увійшов інший чоловік.

— Все готово. Але навіщо? — він перевів погляд на мене, і його брови зірвалися догори. — Це те, про що я зараз думаю?

— Залиш свої думки при собі. Це моя наречена, — суворо сказав мій наречений.

Хлопець нахилив голову, із цікавістю оглядаючи мене.

— Ще красивіша за Ельвіру, — помітив він, зітхнувши. — Як тебе звуть, красуне?

— Мелісса… — відповіла, зніяковівши від уваги.

— Максиме. Ближче до справи, — роздратовано перебив наречений.

— Зануда. Коротше, ми з Катрею чекаємо. Паспорт, надіюсь, у тебе є, Меліссо? — звернувся Максим до мене.

— Має, — відповів за мене чоловік.

Він кивнув мені, і я, не вагаючись, передала документ.

— На одну проблему менше.

— Тобто?

— Ви б краще поспішили. Чоловіки із сусіднього залу шукають зниклу наречену. І тепер я розумію, про кого йдеться, — підморгнувши, Максим зник за дверима.

Наречений взяв мене за руку, і ми рушили до інших дверей, що вели до зали. Тільки тут я зрозуміла, що так і не дізналася його імені. Я зупинилася, і він також зупинився й обернувся.

— Що таке? — вигнув брів.

— Ви знаєте, як мене звати, — він кивнув, — а я досі не знаю ваше ім’я…

Я захотіла б зараз відкусити собі язик за те, що він не знає, де зупинитися.

Його погляд спустився до моїх губ. Та коли він підніс долоню, щоб торкнутись великим пальцем моєї нижньої губи, я ледь не задихнулася від очікування. Губа запалала нестерпним вогнем, який поширився лавиною тепла по всьому моєму тілу. Натиснувши, він відтягнув її вниз, і тоді я зрозуміла, що весь цей час закусувала губу.

— Микита, — промовив він охриплим голосом, все ще торкаючись губи.

Його ім’я було дивним для мене, як і кожне інше українське ім’я. Проте «Микита» прозвучало з його вуст як мед для бджіл — надзвичайно привабливо та манливо.

Я кивнула, а Микита забрав свою руку.

Загорілася бажанням повернути її, щоб він ще трохи доторкнувся до мене. Ще зовсім трохи.

Повернувшись, він збирався рушити з місця, але я знову його зупинила.

— Зачекайте, — я забрала свою руку.

— Ти передумала? — запитав він із ноткою іронії.

— Ні, — відповіла я, опустивши руки до талії та розв’язавши стрічку, викинувши її до смітника. Там їй і місце.

Піднявши голову, я побачила його проникливий погляд.

— Я готова.

Ми дивилися одне одному в очі та не рухалися з місця. Він взяв мою руку й бережно поклав її собі на лікоть. Я міцніше стиснула її. Повернувшись, ми ввійшли в зал.

Зала була красиво прикрашена квітами. Не було музики, а місця для десятків гостей були пусті. Тільки Максим і дівчина Катерина стояли збоку від жінки реєстратора. Ми пройшли шлях до них швидко. Я відпустила лікоть Микити, і ми встали обличчям одне до одного. Одразу ж почалася церемонія.

— Чи згідні ви, Гординський Микито Вікторовичу, взяти Їлдирим Меліссу за дружину, оберігати та турбуватися про неї?

Я дивилася на його очі, чекаючи відповідь.

— Згоден, — твердо відповів.

— Чи згідні ви, Їлдирим Меліссо, взяти за чоловіка Гординського Микиту Вікторовича, надихати та підтримувати його?

Ковтнувши, я вдихнула та ствердно кивнула.

— Згодна.

Микита не відривав погляд. Я помітила, як його м’язи пом’якшали. Він до останнього очікував, що я можу дати задню. Та назад шляху немає.

Микита надів мені на палець каблучку, котра була трохи велика на мене. Взявши його каблучку, я намагалася приборкати тремтіння в рухах.