Одного разу симпатична Оленка повернулася зі школи в новій спідниці, яка ледь прикривала білизну. Бабуся, глянувши на неї, скрушно похитала головою:
--- Невже тобі не соромно?
--- Що ви, бабусю, розумієте.
--- Це ж модно! ---- невдало кинула їй онука, милуючись перед дзеркалом.
--- Господь з тобою! ---- відповіла їй бабуся, вкладаючи в ці слова глибинний, їй одній зрозумілий зміст. Але через багато років Олені таки пригадалося це благословення, й вона його осягнула всім своїм єством... У їхній родині всі співали, мали гарні голоси. Співала й Оленка, з 4-го класу брала участь у шкільних агітбригадах, дуже любила Софію Ротару, досить вдало наслідувала тембр її голосу. Але "йти в артистки" не збиралася, мріяла після школи вступити до юридичного технікуму. Та коли приїхала в Київ здавати документи, несподівано побачила оголошення про набір талановитої молоді до хорової студії при ім. Г. Верьовки.
Дівчина вирішила спробувати й успішно пройшла прослуховування. Два роки навчання, стажування у славетному колективі й 20 років роботи в Черкаському державному українському народному хорі. Гастролі, концерти, співпраця з народними артистами України Павловською, Кириченко, Крикун, посада солістки, визнання, провідні партії. Але трапилася в її житті подія, що змусила замислитися: для чого вона живе на світі, і куди веде її шлях.
Роботу вона любила понад усе. Запах сцени, вогні рампи, костюми, грим, перевтілення в пісню. Коли йшла у відпустку, не могла дочекатися, коли ж вона, нарешті, скінчиться, рахувала дні до виходу на роботу.
Претендентам на руку й серце говорила:
--- "Я -- артистка й кидати сцену не збираюся, а це значить, що буду вдома лише 3 - 4 місяці на рік." Звісно, на такі умови мало хто погоджу-вався. Але зустріла музиканта Василя Ільченка, спокійного, вродливого, теж закоханого в роботу, котрий зрозумів її, як ніхто. Вони побралися.