4. Бабуся презентує кубок

Питання не дають мені спокою. Чому сестра втекла, нікому нічого не пояснивши? Заходжу у свою кімнату і без особливого ентузіазму набираю номер Мар'яни, практично не очікуючи на відповідь, але сестра озивається відразу:

– Пробач, я не переживу цього вдруге, –  скиглить у слухавку.

– Я не залишу бабусю одну, – вкотре повторюю.

Нащо тільки дзвонила? Хто з нас виграє, а хто програє, якщо виявиться, що мій страх ще потужніший, ще більш пекельний за Мар’янин, і мене лише частково рятує незнання?!

Я повертаюсь на кухню, впевнена, що бабуся вже замісила тісто на пироги, а мені дасть завдання прибратись в хаті, але вона так само сидить за столом. Тільки притискає до грудей нещодавно принесений загадковий пакунок, немов то найбільший скарб,  а потім мовчки кладе його на дубовий стіл і акуратно розгортає, знімаючи подарунковий папір.

Слова застряють у горлі. Цього весняного вечора  бабуся сама не своя і я безмовно кричу Мар’яні: «Як ти посміла мене з нею залишити? Як ти могла?».

Страхітливий і дуже дивний на вигляд кубок: людський череп, зодягнутий у металевий шолом.

– Латунний, – лагідно погладжує той свій келих для вина бабуся. – Віддала за нього половину своєї пенсії. Ну, а другу половину на оце.

Несподівано вигулькує кинджал. Тобто, мені здається, що це має бути кинджал або клинок. Або просто дуже великий ніж. Бабуся не поспішає витягати це «диво» із позолоченої піхви.

Квітень за вікном тьмяніє, хлопчика, що садить квіти теж не існує.

Інстинктивно відступаю. Чому я також не втекла до мами?!

– Я розповім тобі, як все буде. Келих з нашою кров’ю стоятиме на порозі. Синок оцінить нашу крихітну жертву заради нього. Оце купила такий посуд, щоб він не хлебтав кров з миски, як пес шолудивий. Щоб все було чинно. І не соромно потім перед сусідами, звісно. 

Здалеку чую свій голос:

– Хіба людська кров не приманить інших?

– Приманить, але синок прожене їх. Він сильний, навіть зараз він сильний, – і, напевно, щоб остаточно мене добити. – Допоможеш зібрати для батька кров незадовго до півночі?

Скоро заплачу!

– Батько тоді чимось налякав Мар’яну? Тому вона втекла?

Обличчя моєї бабусі перекошується від гніву і  вона з усієї сили ударяє кулаком по столу.

– Не смій мене про таке питати! Я виростила вас обох. Я не залишила вас, як це зробила ваша непутяща мати і я вимагаю зовсім небагато. Що я такого прошу, що ти заклякла, мов статуя? Господи, та це ж буває тільки раз на сім років!

Я уявляю звірів в людській подобі. Мені привиджуються ріки крові. Куди йти? У безпечне місце? Але вже сформовані списки... Проте ще можна збрехати, ще можна сказати…

– Допоможеш. Куди ти дінешся? Ти хочеш побачити татка?

Розвертаюсь і йду у свою кімнату. Її погляд пропалює мені спину. Безсило опускаюсь на підлогу і слухаю, як вона знову збирається виходити з дому. Вибігаю, не сумніваючись, що я в пастці.

 Набираю Мар’яну. Абонент поза зоною досяжності. Матвій уже посадив свої квіти. Пустився дощ, поливає іриси.