1. Легенда

Богдан довго думав, кого ж обрати: старшу Діану чи молодшу Орисю, бо кожну з сестер він любив по-своєму. Але серце Діани билося швидко й полум’яно, тож вибір був цілком очевидним. 

Вони вдвох стояли та обіймали принишклу Орисю, а бідна не знала куди себе подіти. З одного боку радість за сестру, за щастя, яке та заслужила, з іншого – майже гранітна туга, бо втратила їх обох за один короткий вечір.

Діана перебралась у маєток свого чоловіка і спершу все було добре. Вона завагітніла і народила сина. Той швидко ріс серед буяння природи, високих дерев і кришталево чистого повітря. Орися ж писала листи все рідше: сум і байдужість бриніли в кожному рядку й одного разу Діана вирішила її навідати. Це мало стати приємною несподіванкою, але, як виявилося, молода дівчина  була прикута до ліжка.

– Що сталося?– запитала в неї Діана.

– Як тобі сказати… Мене роздирають суперечності й тому не можу знайти собі місця.

–  Я заберу тебе до себе і незабаром ти одужаєш.

Між тим Діану мордували похмурі думки: «Я знаю: сестра не байдужа до мого чоловіка. Коли він поруч, її щічки розквітають рум’янцем, худеньке тільце все тремтить і випромінює енергію. Вона знову стає такою як перше – спраглою до життя і як я можу її в цьому звинувачувати? Чому я маю ревнувати свого чоловіка? Його щира прихильність і добре серце гідні похвал.

Коли сестра тримає на руках мого сина, а сама ніжно посміхається Богдану… Вони сидять у високій траві та не помічають нічого навкруг.

Але потім з’являюсь я і хвороблива блідість повертається.

Напевно, Орися згадує, що все це належить мені».

Богдан  із жахом думав про той день, коли Орися їх покине. Одного разу, вони гуляли у лісі. Трішки смутні, трішки задумливі та дуже щасливі. Аж ось їх раптом наздогнала злива. Дісталися дому, коли вже промокли до нитки. Орися почала чахнути та померла. 

Її поховали серед високої трави, в тім місці, яке вона любила. І лише тоді він усвідомив, якою важливою була для нього ця дівчина…

На жаль, їхньому коханню не судилося квітнути й жити.

Воно мусило вкритися трупними плямами та зарости колючими будяками.

Він збожеволів. Дні й ночі проводив біля свіжої могили.

–Вона тут, тут, – без кінця повторював. – не пішла, не залишила. Кличе мене до себе, але не знаю, як до неї дістатися. Постійно уявляю наше спільне життя. Якби ж я обрав її, вона б досі була жива!

Діана молилася всім святим, та це не допомагало. Біда не приходить одна, вона припрошує інші біди. Їхній син, геть маленький хлопчик, одного разу впав, граючись на подвір’ї, втратив свідомість і не приходив до тями кілька днів. З його тіла щезли всі ознаки життя – не відчувалося пульсу, дзеркальце, що підносили до рота, не запотівало. З голови, яку дуже сильно забив малий, сочилася сукровиця. Дитину визнали мертвою й невдовзі поховали біля тітчиної могили.