Приготуй мені пиріжків

Приготуй мені пиріжків

Скільки себе пам‘ятаю - завжди любила пиріжки із вишнями, як їх мені готувала бабуся. З нею ми жили мало - до Києва переїхали, коли мені було всього чотири роки. Та й приїздили ми до неї не часто - машини на той момент в нас не було, а до такого далекого Острогу їхати треба було потягом цілих півдня. 

Ми теж могли б жити в одному місті з бабусею і далі, але батьку запропонували викладати історію в університеті Шевченка, та й мати не дуже раділа появі від боком новенької атомної станції, особливо гостро переживаючи події нещодавньої Чорнобильської трагедії. Просто мати була дуже недовірливою до усього нового і потенційно ворожого - стара інтернатівська звичка. А батько... батько бажав сім‘ї лише кращого, тому і вирушили ми підкорювати столицю, залишивши в Острозі бабусю працювати в бібліотеці та чекати нас у гості.

Кожний приїзд онучок був для неї святом, тож вона готувала їжі ніби на роту солдат, а скільки там могли з‘їсти ми з Марічкою? Хіба що від пиріжків із вишнями нас було не відірвати. З‘їдали їх геть усі, могли не торкатись більше нічого іншого, самі лише ті пухкі рум‘яні колобки жували без упину. Декілька разів бабуся навіть намагалась і нас заохотити готувати з нею, ба більше - ми навіть щось робили, странно допомагаючи їй! Хоча що було тієї допомоги - повимазувались у борошні та насміялись з того, як вишні чавились під нашими невмілими пальцями та стікали солодким соком, що не давав тісту зліплюватись у пиріжки. Але то було так весело, так просто, так близько. Бабуся цілувала нас у замазані борошном щоки та виглядала неймовірно щасливою.

Зазвичай ми приїздили до неї на літо, ходили купатись на річці, ганяти на велосипедах, гуляти по дамбі та годувати лебедів. Час там сповільнювався, здавалось, разом із ходою бабусі, яка з кожним роком ставала все тихішою та тихішою. Не те щоб танула - а ніби ущільнювалась, набираючи віку та досвіду, складаючи все у себе, зберігаючи - для себе, для нас. 

А нам не було часу щось збирати та берегти - перед нами лежав цілий світ з його безмежними можливостями. І все хотілось вхопити, розпробувати на доторк та смак, пропустити крізь себе. Школа, університет. Дев'яності та нульові закрутили нас у своєму вихорі, не давали продихнути. Мобільні телефони, комп‘ютери, ігри. Мене було не відтягнути від екрана, тож не дивно, що в подальшому і спеціальність для себе я вибрала незвичну - інформатика. Була чи не єдиною дівчиною у групі, ну, принаймні єдиною, хто постійно ходив на пари та щиро захоплювався усім, чого ми намагались навчитись.

Пам‘ятаю як з гордістю показувала бабусі свою першу програму, спеціально з цією метою позичивши у друга ноут, бо тоді ще не мала власного. Вона дивилась перед собою втомленими за роки очима, лагідно посміхалась, казала, що нічого не розуміє, але я її розумниця і втіха, от хіба б ще трошки поїсти згодилась - і поволі шорхала до кухні, звідки вже линули найсолодші аромати. Печеня, борщ та обов‘язкові пиріжки. Везла їх з собою до Києва і починала наминати ще у потязі - в гуртожитку розметають усе домашнє, тож краще ковбасою поділюсь, її все одно дядя Коля робив, не так шкода. Бо тут бабусині, а вона так старалась. І так тепло було, так солодко на душі від усього цього.

А потім у якусь середу подзвонив дядя Коля і сказав приїжджати, бо бабусі зле. Батько помчав одразу, а ми з мамою домовились разом приїхати на вихідних, бо в мене був конференц-кол із власниками проєкту у четвер. А в п‘ятницю бабусі не стало і їхали ми вже у спорожнілу квартиру, де на нас чекав лише притихлий батько, який за цей день здається накинув собі років з десять.

Речі бабусі ми розбирали у тиші. Якось багато що згадувалось, багато про що думалось. Під руку попадались такі прості речі - звичні у дитинстві та забуті за час життя у Києві. Стареньке радіо, яке придбав бабусі батько, портрет дідуся - подарунок від колег з академії, на балконі два велосипеди, на яких ми досліджували околиці,та продати які бабуся так і не зважилась. І всюди коробки, а у них вирізки з газет про батька, журнали із його статтями, фотокартки, що ми їй надсилали - з лінійок та останніх дзвоників у школі, з виступів у музикальній школі. Наші з Марічкою малюнки зі школи, невмілі вишивки та листівки «Улюбленій бабусі», які ми робили по шаблону на уроках трудового навчання. Такі шаблонні ідеї, таке незграбне виконання. Такий зрештою дорогий скарб... 

Тут були повні шафи та шухляди нас. Тих, що поїхали, що рідко приїжджали, періодичними дзвінками намагались відкупити собі прощення за ці нечасті візити.

У кожного своє життя, у Марічки Сашкові три рочки вже - дитсадок розпочався, а тут цей карантин, ще й Назару було так складно прилаштуватись для роботи з дому. Не до Острога, м‘яко кажучи. В мене мої проєкти з американцями - працюю ночами, відсипаючись ранками. Не з таким божевільним ритмом зриватись в якесь богом забуте місто мого дитинства. А от тепер... стоїть воно, ніби й рідне, та якесь спорожніле. Дурний той конф кол. Чи то я дурна?

- Мам, приготуй мені пиріжків, - вирвалось у мене випадково, поки я розмішувала цукор у чаї, коли ми присіли перепочити надвечір.

- Я так і не навчилась… Віра Миколаївна сто разів показувала, та я... - тихо відповіла вона і заплакала не завершивши фрази. Відповідь прийшла мені на язика сама собою.

- Ну що ж, тоді давай разом... як колись, пам‘ятаєш?