По слідах ведмежого апетиту

Казка, що пахне медовими булочками та дружбою...

У далекому зеленому лісі жили собі допитливі й веселі звірятка… у штанцях!

Щоранку вони хутенько вдягали свої барвисті штанці з кишеньками. Які ж вони були гарні: сині, зелені, червоні, помаранчеві — у кожного з друзів були свої особливі.

Ведмежатко на ім’я Гримко пишалося своїми зеленими штанцями. Найбільше відмедик любив ласувати медом та пирогами з малиною. А ще його кругленький животик так гучно бурчав, що в усьому лісі всі знали: це йде Гримко!

Найкращим другом ведмедика було поросятко на ім’я Хрумко. Поросятко насило помаранчеві штанці на лямках та завжди щось хрумкотіло: яблучка, горішки чи стиглі ягідки. Тому мама й лагідно назвала його Хрумком.

Усі лісові малюки пишалися своїми святковими штанцями з бретелями. Адже їх пошила з любов’ю та турботою добра ведмедиця Берта — бабуся маленького Гримка.

А ще звірятка у штанцях ніколи не сумували. Вони любили фантазувати, ставити тисячі запитань і розмірковувати над усім на світі. Через свою невгамовну цікавість вони часто потрапляли у дивовижні пригоди — то веселі й кумедні, то трішки бешкетні, але завжди чарівні!

І ти, любий друже, приєднуйся до цієї історії! Адже пригоди звірят у штанцях у Казковому лісі тільки починаються. На Гримка, Хрумка та їхніх веселих друзів чекає ще безліч дивовижних відкриттів. А сьогодні вони вирушають по слідах ведмежого апетиту… Чи допоможеш ти їм відшукати його? Гайда разом із ними у чарівну мандрівку!

ЗАГУБЛЕНИЙ АПЕТИТ 

Одного разу ведмежа Гримко й поросятко Хрумко блукали лісом у пошуках… ведмежого апетиту.

Знайти його було зовсім непросто: адже апетит ведмедів був надто круглий, непосидючий і такий незграбний, що міг заплутатися у власних слідах та заблукати.

— Знаєш, Хрумко, — задумливо промовив ведмедик, — мені здається, я назавжди загубив свій ведмежий апетит. Уже кілька днів намагаюся згадати, куди його подів, і ніяк не можу.

Ведмежа зітхнуло й присіло на старе сухе поліно, вкрите м’яким мохом, по якому снували метушливі комахи.

— Загубив? А хіба апетит можна загубити? — здивувалося поросятко й вмостилося поруч.

— Авжеж можна! — упевнено відповів Гримко. — Загубити можна що завгодно. Особливо, якщо не доглядати за своїми речами та кидати їх де завгодно. Моя бабуся завжди каже: «Усе має лежати на своєму місці!»

— І де ж ти його загубив? Ти добре шукав? — поцікавився Хрумко.

— Скрізь шукав, — зітхнув Гримко. — Ні в кишенях, ні у кошику з іграшками, і навіть під ліжком нема. А туди я зазвичай закидаю все — навіть найпотрібніші речі…

— Це дуже сумно, Гримко. Давай я допоможу тобі знайти твій апетит, — запропонував Хрумко. — А якщо не знайдемо — я поділюся своїм!

У поросятка теж був апетит — невеликий, але напрочуд добрий. Адже він постійно щось хрумкотів. Тому його й прозвали Поросятком-Хрумком. І правду кажучи, йому зовсім не було шкода віддати свій апетит найкращому другові.

— Ні, Хрумко, — похитав головою ведмедик, — твій апетит мені не підійде. Він у тебе надто маленький. Це зовсім не мій розмір.

Поросятко засумувало, а ведмежа поспіхом додало:

— Ну, може, й не зовсім маленький… але точно менший за мій. Думаю, краще пошукати ведмежий апетит, бо він більше підходить ведмедю мого зросту.

— А ти пам’ятаєш, яким він був? — запитав турботливий Хрумко.

— Та… не зовсім, — розгубився Гримко. — На сніданок він завжди був дуже голодний, любив ласувати млинцями з медом. Та був надзвичайно великий та круглий. От такий! — Гримко розвів лапи широко по боках. — А ще він буркотів у мене в животі й видавав дивні гучні звуки: грим… грим… грим… Через це мене й назвали Гримком.

— Це я добре пам’ятаю, — кивнув поросятко.

— Але так він виглядав лише до сніданку. А от до обіду він ріс і ріс! І ставав ще більшим...А якщо йому вчасно не давали супу чи каші з маслом, він починав гарчати й вимагати ще більше. Бабусі доводилося варити додаткову порцію, щоб вистачило і на мене, і на мій апетит.

— Він завжди з’їдав усі пиріжки, які бабуся пекла, і йому все одно було мало! — додав Гримко. — Принаймні так каже бабуся. А вона вже точно знає, яким має бути справжній ведмежий апетит!

— Тоді нам відомо, як він виглядав, — замислився Хрумко. — Великий, круглий, гучний і дуже ласий до їжі. Але як ти міг його втратити? Він же такий великий. Його просто так на дорозі не загубиш!

Гримко тільки розвів лапами:

— Сам не розумію, поросятко. Я багато над цим думав, проте так і не знайшов відповіді…

І раптом десь поруч почулося дивне буркотіння:

— Бррррр!

— Чуєш?! Це мій ведмежий апетит! — радісно вигукнув Гримко. — Я одразу впізнав його!

— Я нічого не чув, — засумнівався Хрумко.