Пригоди в Захмар’ї

Був звичайний літній день. Тепло пригрівало яскраве сонечко у блакитному небі, білі хмаринки немов грайливі коники мчались по ньому. Куди не кинь оком всюди було зелено та привітно. Був початок червня, всюди ще квітнув бузок, деінде виднілись кущі жасмину, наповнюючи повітря неймовірним ароматом та пахощами. Назарчик, білявий хлопчик 6-ти років грався собі якраз під одним з них. Жив він у містечку Озерне, мав тата Віктора, маму Катерину та старших сестер Віру, Віталіну та Ангеліну, які його постійно балували.

Як і кожен хлопчик, Назарчик обожнював машинки. В нього їх була ціла купа, але улюблених було декілька - пожежна машина, джип на радіоуправлінні та червоне невеличке ферарі. Якраз ними він і грався, коли побачив у сусідньому покинутому дворі чийсь двохколісний велосипед. Хлопчику стало цікаво, тому він непомітно пробрався на сусіднє подвір’я через дірку у паркані. Він робив вже так не раз, хоча батько колись і насварив його за це, але Назар був кмітливий і розумний хлопчик, і більше не попадався на гарячому. Взявши до рук синього велосипеда, Назарчик всівся на нього та спробував проїхатись у дворі, де, як він вважав, ніхто його не міг побачити. Раптом сталось щось неймовірне – велосипед почав підніматись в повітря замість того, щоб їхати по землі. Хлопчик з переляку перестав крутити педалі, і велосипед зупинився. «Що за дивина?» – подумав він, а потім знову почав крутити педалі незвичайного транспорту. Скоро він побачив, що прямо перед собою велику білу хмарину, велосипед почало затягувати туди.

- Рятуйте! – крикнув хлопчик, сподіваючись, що станеться якесь диво і його таки врятують.

Назарчик помилявся, думаючи, що його ніхто не може бачити у дворі, весь час за ним спостерігали його сестрички Віталіна та Ангеліна. І коли вони побачили, що їх брат піднявся вгору на велосипеді, вони дуже злякались. Але все сталось так швидко, що вони не змогли нічого вдіяти та покликати когось з дорослих, і хлопчик зник разом з велосипедом, розчинився у повітрі. Дівчатка злякано зойкнули та почали радитись як же врятувати Назарчика. Добре все обміркувавши, вони зрозуміли, що дорослі їм просто не повірять, тому вирішили порадитись з другом Гришкою, який жив поряд. Розвернувшись, cестри швиденько побігли до нього додому.

Тим часом Назар з переляку заплющив очі, готуючись до найгіршого. Через якусь мить він відкрив їх - цікавість перемогла. Назар здивувався, адже побачив, що потрапив у якусь країну - всюди було безліч будиночків, правда з хмаринок, сюди-туди сновигали жителі, які ходили, не торкаючись землі, навіть тварини немов літали над землею.

- Куди ж це я потрапив?- сам у себе запитав хлопчик, відчайдушно бажаючи знову опинитись у себе вдома, в Озерному.

- Куди-куди?- передразнив його хтось збоку.- В Захмар’я.

- Ой!- зойкнув від несподіванки Назарчик та обернув голову вбік, здивувавшись, що розуміє співрозмовника. Він побачив перед собою одного з жителів цієї чудернацької країни.

- В Захмар’я?- перепитав він.- А хіба є така країна?

- Звісно є.- сказав його співрозмовник.- Чому б не мало бути?- ображено запитав він.

- Просто я не чув про неї.- пояснив Назарчик.

- Тоді зрозуміло.- посміхнувся незвичайний житель Захмар’я. – Мене до речі звати Хмуфрик. Ми всі звемося хмавриками, а головний серед нас – Хмавріус Великий, наш король. Зараз ми знаходимось в нашій столиці – Білій хмарі.

- Король? Класно.- сказав Назарчик.- В мене вдома немає короля, в нас його звати президент.

- Кумедно. Пре-зи-дент.- промовив він по складах.- Ходімо, я тебе з усіма познайомлю.

- Ходімо!- радісно сказав Назарчик, забувши про те, що зовсім недавно був наляканий та відчайдушно хотім потрапити назад додому.

І вони швиденько попрямували вглиб країни з незвичайною назвою «Захмар’я». Хоча якщо подумати добре, то назва була цілком логічною, адже всюди куди не кинь оком все було зроблено з хмаринок, білий колір тут домінував. Але через відблиски сонечка, траплялись тут і жовті, помаранчеві та багряні вкраплення. Наприклад, деякі будиночки були жовтими, інші ж - апельсинового кольору, але переважна більшість все ж таки були білими з блакитними віконцями, адже у них відбивалось небо, яке виднілось зверху, забарвлюючи скло в такий гарний колір. «Земля» під ногами була світло-сірого кольору, м’якенька, ноги так і потопали в ній. Хмаврик рухався дуже швидко, Назарчик просто не встигав за ним.

- Почекай, Хмуфрику! Ти дуже швидко йдеш! – гукнув він новому знайомому.

- Вибач.- винувато промовив хмаврик і зупинився, чекаючи Назарія.

- Дякую.- чемно сказав хлопчик, і друзі рушили далі. Йшли вони недовго, і через декілька хвилин Назарчик побачив великий жовтий палац з блакитними віконцями та темно-помаранчевим дахом, який стояв в самому центрі містечка.

- Це наш палац.- з гордістю сказав Хмуфрик.- В ньому живе сам король.

- Круто.- промовив Назар.- Такий гарний.

І дійсно палац вражав своєю красою та величчю. Що здивувало хлопчика так це те, що всюди були незвичайні пальми з хмаринок жовтого кольору з яскраво-помаранчевими бананами. Окрасою ж містечка була веселка біля палацу, яка милувала око різними барвами. Також там був великий сквер з красивими фонтанами у вигляді дельфінів. Назарчик від захоплення й слова промовити не міг.

- Привіт, Хмуфрику!- почулось раптом поряд, і через якусь мить друзі побачили перед собою дівчинку - ще одну жительку Захмар’я. Як і всі хмаврики, зроблена вона була з хмаринок, мала руде волосся та розсип веснянок на білому обличчі. Вдягнена дівчинка була в блакитну сукенку та чорні черевички з жовтими шнурками.

- О, привіт, Беллія!- вигукнув хмаврик.- Давно не бачились.

- Так, давненько. Я ж постійно зайнята на кухні в палаці, допомагаю нашій кухарці, пані Ванді. Роботи зараз там купа, бо в палаці гостюють з сусіднього королівства Попідхмар’я король Сіріус та королева Беатріс з дітьми. Ці дітлахи виявились такими малими пустунами, ще яких пошукати треба. Все ганяють нашого кота Закері по подвір’ю. Ой, забула запитати, а хто це з тобою?