Пригоди Віталіни та Ангеліни у майбутньому

– Ангел, двері зачинились! Ми в пастці.– сказала схвильовано Віталіна. – Будемо чекати на допомогу.

– Так, згодна, Віталіно.– погодилась її молодша сестричка Ангеліна, сумно зітхнувши.– Іншого виходу немає.

Озирнувшись, засмучені дівчатка побачили, що знаходять в підвальному приміщенні старої школи. Запримітивши в кутку щось схоже на стільці, вони вирішили підійти ближче, і побачили, що там стоять декілька стільців ще досить пристойні на вигляд. Сівши на один з них, Віталіна почала мимоволі пригадувати те, як вони сюди потрапили.

А почалось все недільного серпневого ранку. Віталіна та Ангеліна, поснідавши, запросили до себе в гості друзів Гришку та його молодшу сестру Мілу, які мешкали поряд з сестрами в містечку Озерне. Туся і Ангел запропонували погратись в хованки. Оскільки на дворі був дощ, то діти вирішили ховатись в будинку. Рідні дівчаток – мама Катя, тато Вітя та старша сестричка Віра розташувались у вітальні, дивлячись фільм «Відьмак» по плазмовому телевізору, тому діти вирішили ховатись на другому поверсі, щоб їм не заважати.

Випало водити Гришці. Заплющивши очі, хлопчик почав рахувати. Дівчатка розбіглись хто куди. Дорахувавши, Гришка почав їх шукати. Ангеліна та Віталіна вирішили сховалась в шафі в кімнаті сестрички Віри. Їм двом було тіснувато сидіти в одній невеличкій шафі, тому відсунувшись від Тусі, Ангеліна випадково натиснула ліктем на якусь панель на боковій стінці. Раптом сталось те, чого ніхто з них не очікував – перед очима все завертілось, і вони полетіли кудись вниз з великою швидкістю. Не встигнувши навіть отямитись від цієї несподіванки, дівчатка відчули, що знову сидять в якійсь шафі.

– Віталіно, ти знаєш мені здалось щось немовірне – наче ми кудись летимо.– сказала молодша сестра.

– Тобі теж?– спитала здивовано Віталіна. – Слухай, давай звідси вибиратись.– запропонувала старша дівчинка.

– Давай! – радісно підтримала Ангеліна.

Вибравшись із шафи, дівчатка здивовано зойкнули, адже вони знаходились не в кімнаті старшої сестри.

– Де ж це ми?– здивовано запитала Ангелінка.

– Навіть не уявляю.– відповіла Віталіна.– Здається, ми не в нашому будинку.

– Але хіба це можливо?– здивовано запитала її сестра.

– Думаю, що так. Але давай вийдемо з кімнати і подивимось, де ми опинились.– запропонувала Віталіна.

Ангеліна кивнула головою, погоджуючись, і сестрички обережно рушили в бік дверей. Та не встигли вони її відкрити, як в кімнату швидко зайшла якась дівчинка. На вигляд їй було 8-9 років. Вона мала темне волосся та блакитні очі.

Дівчинка здивовано зойкнула та зупинилась.

– Хто ви такі?– схвильовано запитала вона.

– Не хвилюйся. Ми не хочемо зробити нічого поганого. Ми здивовані не менше тебе.– швидко сказала Віталіна.

– Мене звати Ангеліна, а її – Віталіна Шевченко.– сказала Ангеліна.– Ми– рідні сестри.– додала вона.

– А мене Ксенія Бойко, можна Ксю.– сказала власниця кімнати.– Розказуйте, як ви опинились в моїй кімнаті.

І сестрички почали розповідати про свою незвичайну пригоду. Дівчинка слухала їх з недовірою на обличчі.

– Нічого ж собі.– сказала вона.– Не знала, що таке можливе.

– Ми самі не очікували, що потрапимо сюди.– сказала Віталіна.

І раптом вона здивовано спитала:

– А чому в тебе на стіні висить календар за 2045 рік? Зараз же 2020.– сказала Туся.

– Та ні, не вигадуй, сьогодні 4 серпня 2045 року.– сказала Ксю.

– Віталіно, то виходить ми потрапили в майбутнє?– здивовано запитала Ангеліна.

– Так, сестричко. І я навіть не уявляю, що нам тепер робити.

– То виходить ви гості з майбутнього.– сказала Ксенія.– Круто!

– А це, що літаюча машана?– запитала здивовано Ангеліна, дивлячись у вікно.

– Це таксі. І так, машини в нас літають.– відповіла Ксю.– Раніше могли тільки їздити, але років 5 тому Максим Знайда придумав літаючі електромобілі, які тепер дуже популярні.

– В нашого тата теж електромобіль.– вигукнула Ангеліна. – Правда їздить лише по землі.– додала вона.

– Твій тато– молодець, тому що не забруднює навколишнє середовище.– похвалила Ксенія.

– А можна перед тим, як ми спробуємо повернутись додому, ми побуваємо в твоєму світі. Просто дуже цікаво на все подивитись.– попрохала Віталіна.

– Думаю, що можна.– хитро посміхнулась Ксю. – Треба лише придумати, що казати батькам і брату Тімі. Мою маму звати Настя, а тата– Юра. А ще в нас є собака– робот, його звати Той.

– Ой, як же класно!– сказала радісно Ангелінка.

– Я скажу їм, що ви мої подруги зі школи.– сказала Ксенія. – І попрошу батьків дозволити вам у нас заночувати.

– Це буде чудово!– захоплено сказали сестрички.

– Ну, що ж, ходімо вниз, познайомлю вас з усіма.– сказала Ксю.

І компанія вийшла з кімнати. Першою вони зустріли маму, яка несла випрану білизну з надвору, збираючись її попрасувати.

– Мамо, познайомся, це мої подруги зі школи Віталіна та Ангеліна.

– О, дуже приємно сказала мама Ксенії.– Залишитеся з нами на обід?– спитала вона.

Дівчатка запитально глянули на Ксю.

– Ні, мамо. Ми хотіли піти погуляти містом.– сказала Ксю.

– Добре, я не проти. Чекаю тебе на вечерю.

– Мамо, а можна дівчата залишаться в мене ночувати? – запитала нова подружка сестричок. – Це було б круто.– додала вона.

– Думаю можна, якщо батьки дівчат не проти.– відповіла мама Настя.

– Вони не проти.– сказали Віталіна та Ангеліна.

– От і добре.– сказала матуся Ксенії.– Чекаю вас на вечерю. Прошу не запізнюватись, дівчатка.

І дівчата вирушили на зустріч пригодам.

– Ось це наша школа № 17, в якій я навчаюсь.– з гордістю сказала, Ксю, проходяти повз гарну трьохповерхову будівлю жовтого кольору. Була вона незвичної ромбовидної форми. Біля школи розташувались баскетбольний майданчик і футбольне поле. Шкільне подвір’я прикрашали клумби з різноманітнішими квітами– чорнобривцями, трояндами та ще якимись невідомими квітами яскраво– салатового та помаранчевого кольору.