Розділ 14. Таємниці сарматів

Іти до надійного сховку Інісмея довелося довгенько. Більшість нічних зірок вже згасли, небо помітно посвітліло й на сході горизонту з’явився ледь помітний ореол новонародженого сонця коли подорожні нарешті добралися до цілі своєї мандрівки. Хоча відверто кажучи чаклун не нарікав на цю тривалу мандрівку. Після затхлої, задушливої атмосфери ями-криниці соковите запашне повітря степу видавалося йому солодким ароматним нектаром. Хлопець з задоволенням вдихав його відчуваючи як очищується його свідомість (ймовірніше всього одурманена гостинними напоями) та відновлюються магічні сили і впевненість в собі та своїх можливостях.

Всю дорогу до утаємниченого схрону кочівник був їх лідером-провідником, а його товариш позаду, маскував сліди загону. На світанку всі нарешті зручно розмістилися в невеличкій дерев’яній хижці майстерно замаскованій серед високих густого очерету на березі озера. Два воїни стали на варту а решту загону пообсідали степовиків й нетерпляче чекали на свої безмовні запитання. Інісмей очевидно це відчув тому опустившись на земляну долівку почав швидко говорити. Дзвінка, що розташувалася поряд зі роксоланом, переводила його слова.

– Ми сармати завжди гордилися своєю незалежністю та вільнодумством. Проте навіть при такій волелюбній вдачі майже всі племена й роди часто ділилися на два табори. До першого відносилися ті помірковані розумні голови, що були за дружні відносини з усіма сусідами, степовиками й не степовиками. До другого – належали нестримні агресивно налаштовані самітники-аскети, які здавна вважали, що для того щоб зберегти свою самобутність та неповторність кочівникам треба сторонитися інших народів та повністю розсіятися на неозорих територіях, що розкинулися на півдні Дикого Степу.

Здавна, між цими ідеологічними таборами, точилася багаторічна словесна боротьба, яка в принципі мало впливало на наше повсякденне, усталене звичаями та віруваннями життя. Проте нещодавно між прихильниками самітництва з’явився яскравий та впливовий лідер. Ним виявився наймолодший син Атея допитливий слідопит Чортомлик. Не так давно він разом з двома товаришами здійснив тривалу мандрівку до далеких південних земель і повернувся назад разюче зміненим.

Раніше хлопець був великим шибайголовою і веселуном. Полюбляв різноманітні витівки та забави, призвідником яких найчастіше й був. Характер мав щирий, доброзичливий та товариський. Незважаючи на свою належність до сім’ї старійшини ніколи не цурався простих степовиків, і приятелював ледь не з усіма молодими парубками і дівчатами нашого племені. За свою жартівливу, компанійську вдачу та гострий язик був улюбленцем будь якого товариства.      

Тепер всі ці чесноти в минулому. Чортомлик зробився пихатим і зарозумілим хлопцем. Практично перестав спілкуватися з колишніми друзями. Замість безтурботних юнацьких розваг почав віддавати перевагу довготривалим розмовам на релігійно-суспільні теми. В них взявся проповідувати ідею об’єднання всіх племен та родів для однієї, як він каже, великої справи. За словами парубка ми давно вже загубили священні цінності наших прадавніх вірувань і щоб їх повернути треба здійснити всім народом Сарматії далеке паломництво на південь. Мовляв там знаходиться священне місце в якому ми зможемо отримати благословення самого бога Велеса, яке очистить наші душі від осаду гріха. Інакше на всіх степовиків чекає скора і жорстока кара богів.

Оскільки в сина старійшини несподівано виявилися вражаючі здібності до переконання він здобуває все більше та більше своїх прихильників. Саме на його заклик всі ми зібралися в цих краях, щоб остаточно вирішити спільно на який шлях врешті-решт степовикам стати. Загалом ми народ миролюбний і войовничо налаштованих відлюдників у нас не так вже й багато, проте після початку важкої недуги Атея, що співпала з вашою появою, всяких підозр та слухів між роксоланами гуляє чимало.

– Але ж ми йому нічого поганого не робили, – вихопилося у Славка.

– Всі бачили, що Атей втратив свідомість як тільки-но взяв подарунок з рук вашого верховоди. Важко повірити, що ви непричетні до цього, тому якщо наш старійшина помре гнів нашого роду буде безмірний. Я знаю, що ви не винні в слабкості вождя, проте довести це іншим моїм родичам буде непросто. Повторюю, Чортомлик майстер говорити і йому вдалося вже багатьом навіяти, що саме ваш загін був причиною нещасть нашого роду.

Сьогодні старійшини племені мають на всенародному віче вирішити вашу долю. Боюся, що їх присуд буде доволі суворий, а після нічної втечі всі ви взагалі наражаєтесь на смертельну небезпеку.

– Чому ж ти взявся допомагати нам? – підозріло запитав Вернидуб.

Степовик сумно всміхнувся й сміливо глянувши у вічі князівському сотнику рішуче відповів:

– Я не вірю в щирість проповідей Чортомлика. Колись ми були не лише близькими родичами, але і щирими, відданими друзями, що довіряли одне одному всі свої таємниці та мрії. Тепер від нього віє холодом й відчуженням, зверхністю та презирством. Це важко пояснити, але мені часом навіть здається, що це не мій старий приятель, з яким ми в юності разом бавилися та гасали на конях, а лише порожня оболонка в яку поселилося щось страхітливе і дуже небезпечне.

– Мабуть Чортомлик дійсно знайшов на півдні якесь магічне святилище, – подала голос Конвалія, – тільки дуже сумніваюся, що воно належить богу Велесу. Я непогано знаюся на чарах і з того, що побачила за останній день можу з упевненістю сказати, що над вашим становищем нагромаджуються великі Сили Зла та Темряви.

– Боюся, що ти маєш рацію, подруго, – промовив дальше степовик. – Як це не страшно вимовляти, та я підозрюю, що саме Чортомлик, або те що в ньому сидить, і зашкодило Атею. Надто ця ситуація вигідна для нього. Якщо з вами щось трапиться почнеться непотрібна ворожнеча між Сарматією та Смарагдовим Князівством. І тоді, хочеш – не хочеш, а нам доведеться перекочовувати на південь. Всі роди та племена буду змушені перебратися туди де на нас скоріше за все чекає смертельна небезпека.