Розділ 13. Незаслужене ув’язнення

Враз запанувала могильна тиша. Вражені сармати оціпеніло дивилися на свого непорушного верховоду. Не розгубився лише застільний опонент Атея. Зірвавшись на ноги він тицьнув пальцем в сторону Крутивуса і голосно прокричав кілька різких фраз. Дипломат попробував йому щось заперечити та чоловіка вже ніхто не слухав. Степовики, досі такі доброзичливі та люб’язні, вмить наче ошаліли.

Підбурювані емоційними вигуками войовничого сармата вони озлоблено накинулися на посланців Смарагдового Князівства. А ті розділені та беззбройні, до того ж захоплені зненацька були несилі чинити хоч якийсь суттєвий опір нападникам. Не минуло й кількох секунд, як весь князівський загін вмілі руки міцно зв’язали та грубо кудись поволокли.         

Славко звиваючись від граду болючих стусанів та безжальних ударів не в силі був збагнути який злий ґедзь вкусив цих людей. Чим вони заслужили таке брутальне ставлення до себе? Що такого поганого зробили, що мусять тепер терпіти це знущання над собою? Як пояснити степовикам, що вони не винні в раптовій недузі їхнього старійшини?

Підліток міг поклястися, що бачив, як за мить до того, як взяти лук у Крутивуса, навколо шиї Атея з’явилася тьмяна, ледь помітна хмаринка. Напевне це було якесь підступне наврочення слуг зла. Можливо існують способи його знешкодження і є ще хоч якийсь шанс врятувати життя верховоди роксоланів. Та як всі ці догадки та припущення пояснити розпаленілим від гніву сарматам?       

 Зайнятий такими думками Славко і незчувся як його доволі далеко таки відтягли від селище. Розлючені нападники несподівано зупинилися і брутально зіштовхнули юнака в глибоку яму, мабуть стару висохлу криницю, викопану під миршавим низьким осокором. Тут, на твердій мов камінь долівці, вже знаходилися й інші учасники експедиції. Кривлячись від дошкульного болю чисельних синяків та подряпин хлопець здійнявся на коліна й запитав:

– Браття, всі тут? Живі?

– Та живі, живі, – глухо відповів Вернидуб.

– Тільки Крутивуса з нами немає, щоб хоч пояснив, що й до чого, – подала голос Конвалія.

Дійсно в яму окрім Крутивуса не потрапила ще і Дзвінка. Де знаходився дипломат зі своєю помічницею не відав ніхто. Можна було лише сподіватися, що до них поставилися більш поблажливіше, та просити в богів допомоги щоб якось виплутатися з такої нежданої халепи.

Прийшовши сповна до тями Славко спробував догукатися Вірного. Парубок чомусь був переконаний, що з вовком нічого не трапилося і він зараз знаходиться на волі. Спершу його поклики залишалися без відповіді. Складалося враження, що яму вкрили якось магічною ковдрою, яка не пропускає звуків назовні. Та напруживши всю міць своїх голосових зв’язків і додавши до цього дещицю чарів хлопчикові вдалося докликатися свого чотирилапого друга.

Минуло небагато часу, зверху почулося обережне шарудіння і над краєм ями з’явилася довга морда сіроманця. Віддано дивлячись у вічі хлопцеві вовк уважно вислухав, що від нього потрібно. Відверто кажучи якогось конкретного плану порятунку в юнака ще не було, проте він інтуїтивно відчував, що при втечі з полону Вірний їм може неабияк допомогти. Тож і попросив вовка заховатись десь поблизу ями-в’язниці й очікувати на його подальші розпорядження.

Весь наступний день промайнув у невизначеності та очікуваннях. Полонених на диво ніхто ні разу не потурбував. При світлі сонця дружинникам вдалося звільнитися з міцних пут  проте самотужки вибратися з глибокої криниці годі було й думати. Стіни її виявилися міцними мов граніт та гладкими як скло, а всяке намагання використати чари Славка наштовхувалися на нездоланний чаклунський бар’єр цієї імпровізованої в’язниці. В очах ворожбита той захист почав виглядати, як ледь помітна чорна павутина, тенета якої повністю обплутали вихід з ями.

Після кількох невдалих спроб видертися нагору Вернидуб та його воїни мусіли дати собі спокій. Єдине, що їм ще залишалося робити – це терпляче чекати й надіятися на допомогу ззовні. Вночі, коли спека дня спала й нестерпний сморід дещо вщух, Вернидуб запропонував:

– Брате Святозар, а чи не зміг би твій вовк пошукати в таборі наших друзів? Може вони в кращому становищі й змогли б нам якось зарадити?

– Спробую йому пояснити це завдання, – відповів чарівник.

Погукавши вовка хлопчина довго роз’яснював другові його нове завдання. Сіроманець уважно вислухав Славка і здається все зрозумів правильно. Як помітив ворожбит, тварина була надзвичайно кмітливою, тож сумнівів у тому, що вона все виконає правильно у нього не виникало. Отримавши команду вовк схопився з місця й обережно попростував до табору сарматів. Славкові ж залишалося тільки чекати і покладатися на розум та природні інстинкти цього слідопита-мисливця.

Поки вовк займався своїм завданням Славко вирішив більш детальніше дослідити чари Зла, що закривали їм вихід з ями. При їх уважному розгляді виявилося, що в одному місці це химерне мереживо було наче проткнуте великою голкою. Подумки учепившись за краї цієї своєрідної дірки ворожбитові після кількох спроб вдалося розірвати чаклунські тенета на окремі клаптики. Це зайняло певний час і коли парубок закінчив свою справу зверху почулося тихе шурхотіння.

Вернидуб підняв голову й пошепки запитав:

– Хто там? Допоможіть нам добрі люди якщо на це ваша ласка.

– Це ми, – долинуло згори радісний голос Дзвінки. – Прийшли вирятувати вас з полону. Хапайтесь за мотузку та вилазьте.