Розділ 12. Зустріч зі сарматами

Подальша семиденниця шляху промайнула без якихось значимих подій. Віщунці тепер уже заздалегідь вдавалося попереджувати їх про майбутні пастки й перешкоди. Тож загін щоб не витрачати даремно часу та не наражатися на лишню небезпеку завбачливо обминав їх стороною, повідомляючи при нагоді про кожну найближчим чарівникам Братства поштовими голубами. Тим паче, що місцевість пішла безлюдна і серйозної загрози для людей ці недовговічні витвори Чорної Магії не представляли.

Кожний день дороги додавав клопотів лише Крутивусу. Бідолашний дипломат безуспішно ламав собі голову над тим, як швидко віднайти й зустрітися з давніми друзями серед сарматів. Проте ця проблема вирішилася на диво легко, як тільки-но мандрівники переправилися через напіввисохлу річечку Гатківка, що була останнім символічним рубежем між Смарагдовим Князівством й Диким Степом, на обрії з’явилася кілька темних цяток. Промайнуло зовсім небагато часу і вони перетворилася на чисельний гурт вершників.

Кінь під Славком фиркнув, підняв голову, напружився, насторожив вуха і заіржав, здригнувшись всім тілом. В цю ж мить у відповідь донеслося віддалене хрипле, на високій ноті іржання. Хлопець уважно дивився на вершників. Один, два, чотири, ще два… На кінець весь загін, числом не менше сорока, витягнувся по вузькій смузі вздовж суцільної стіни очерету, хвацьким галопом приближаючись до пагорба, на якому стояли князівські посланці. Ось і степовики…

Вражені побачений дружинники на всяк випадок повитягували зброю, та Крутивус заспокоїв їх:

– Не хвилюйтеся. Це і є ті сармати яких ми розшукуємо. Вони, якщо я все добре розгледів, належать до роду роксоланів, старійшина якого, мій добрий друг Атей. Стійте спокійно, нічому не дивуйтеся і робіть все, що я вам скажу.

Сармати зупинилися нестройним натовпом кроків за тридцять. Постоявши якусь мить, їх верховода немолодий чолов’яга на чубарому коні (шрам на його правій щоці виділявся багряною смугою, що губилася в густій бороді) кроком рушив вперед. На секунду пізніше зрушив свого коня і Крутивус на ходу шепчучи:

– Це Скілур, один із синів Атея. Зустріч з ним для нас вельми добрий розвиток подій.

Вершники з’їхалися і Скілур потерши пальцями за праве вухо княжого посланця щось швидко затарахкотів незрозумілою мовою, дещо схожою на цокіт копит коня та свист вітру. Крутивус який у відповідь теж трохи потеребив вухо степовикові посміхаючись почав переводив його мову:

– Сармати дуже раді вітати нас на своїй вільній та благодатній землі. Вони пропонують нам стати їхніми гостями й просять відвідати їх родове селище, яке знаходиться неподалік.

Звісно, що ніхто не заперечував проти такої пропозиції. Всі пришпорили своїх скакунів, і об’єднаний загін вервечкою потягся за Крутивусом й малорослим провідником кочівників.

Славко нетерпляче чекав побачити стан степовиків, проте розуміння відстаней у них було досить своєрідним. Сонце вже давно зникло за обрієм і нічні сутінки впевнено запанували над землею коли подорожні врешті-решт добралися до своєї мети.

Табір кочівників розташовувалося біля підніжжя пологого пагорбу на північному березі озера Себечів. Воно складалося з кількох сотень середніх і малих наметів, що кільцем оточували гігантське шатро в центрі. Ще здалеку парубок помітив безліч мерехтливих вогників, які весело підморгували в нічній темряві. Зблизька виявилося, що це великі багаття, що палають біля входу в кожне житло степовиків.

Поява мандрівників сполошила весь люд в наметовому селищі. Минула якась миттєвість і приїжджих оточив натовп цікавих, які збуджено щось обговорювали між собою. Чоловіки й жінки, старі та діти, моторна молодь і поважні батьки сімейств швидко збіглися щоб подивитися на гостей. 

Раптом гамір стих, між кочівниками утворився широкий коридор по якому до подорожніх наблизився чоловік похилого віку. Статечною ходою, притримуючи руками поли довгого яскраво-червоного шкіряного каптану, який був майстерно розший золотими та срібними візерунками, він неспішно підійшов до мандрівників. Густе сиве волосся було схоплене широкою стрічкою помережену незрозумілими знаками – тамгами, на шиї висіла масивна золота гривна – обруч з двох переплетених дротів, що закінчувалися дивовижними по виразності головками коней. Тамги та гривна, як пригадав Славко прочитане в шкільній бібліотеці, були символами влади у сарматів.

Злегка похиливши голову старійшина роксоланів заговорив поважним тоном:

– Вітаю тебе, мій милий племіннику Фарзою! Доброго здоров’ячка та гострого зору і вам любі наші гості.

Крутивус який перед тим встиг спішитися і собі шанобливо схилив голову та відповів на привітання мовою сарматів. Старий на це приязно посміхнувся, поцілував князівського посланця в лоба і сказав:

– Радий бачити тебе і твоїх друзів біля нашого родового вогнища. Будьте ласкаві розділити з нами дари всемогутніх та найсправедливіших богів Хорса і Велеса.

Дипломат знову щось проказав і всі кочівники схвально загомоніли. Під їх радісний вигуки загін і попрямували до головного намету. Ідучи серед галасливої юрби степовиків Славко жадібно вловлював кожне слово, кожен жест і вираз обличчя жителів Степу. Хлопець намагався запам’ятати і зрозуміти все почуте та побачене. Чарівник прекрасно усвідомлював, що чим скоріше він навчиться напряму, без перекладачів, спілкуватися з кочівниками тим легше йому буде знайти серед них приятелів і виконати своє завдання.