Розділ 11. Потворне дерево

Проте надовго приховати нічний інцидент не вдалося. На ранок всі від наймолодшого до найстаршого в Низах знали про те, що сталося в корчмі. Більшість селян злякано ховалися в своїх домівках, проте знайшлося кілька сміливців, які на чолі з війтом прийшли до мандрівників, що саме проводили нараду у вежі Котигорошка. Схилившись в шанобливому поклоні старий староста села промовив:

– Шановні добродії, за дорученням всієї громади Низів я прийшов, щоб щиросердно подякувати вам за ваш героїчний вчинок. Прийміть велике людське спасибі за те що захистили село від нечестивців та врятували життя його мирним жителям.

– Немає за що, ми завжди готові допомогти, – доброзичливо всміхнувся у відповідь Крутивус.

Проте однією подякою розмова не закінчилася. Нерішуче кахикнувши війт продовжив:

– Також маю передати вам прохання всього люду, який благає вас не покидати сьогодні наше село. Ми боїмося, що наступної ночі страховиська можуть повернутися і повбивати всіх нас беззахисних.

– Я також вважаю, що така загроза існує, – промовив Славко, який всю ніч не вилазив з бібліотеки магічної літератури Котигорошка і вже мав деяку уяву на рахунок того, що трапилося. – Треба неодмінно знайти та знищити магічне кубло, яке дало життя цим монстрам. Тільки так ми можемо убезпечити Низи від можливих майбутніх нападів.

– Та де його шукати це кубло? Яке воно з себе? Чим його можна знищити? – запитав Вернидуб.

– Здається я знаю, – подала голос Конвалія. – Цієї ночі в мене було пророче видіння. Я бачила гігантське дерево з чорним листям на якому росли дивні плоди схожі на величезні каштани. Час від часу ті плоди достигали, падали на землю й тоді з них викуплялися потворні істоти, подібні за описом на тих, що на вас напали в шинку.

– Де знаходиться це дерево? – разом запитали Славко й Вернидуб.

Жінка детально описала місце, яке бачила у своєму видінні, і один з селян сказав, що знає де це є, додавши, що ніяких дерев там не росте. Відразу було вирішено послати пошукову експедицію для виявлення й знищення цієї чаклунської рослини. В маленький загін окрім звісно Святозара, Вернидуба й провідника увійшли четверо дружинників та кілька озброєних добровольців з села. Всі інші мали залишатися в дома, щоб терпляче чекати й гаряче молитися богам за успіх сміливців.

А відчайдухи не гаючи ні миті вийшли з Низів і за велінням провідника повернули в сторону Хоробрівських боліт. День видався прохолодним й негожим. Небу так і не вдалося скинути з себе товстий кожух густих хмар, з яких час від часу на землю мжичив дрібний дощик. Було вітряно та сиро. Проте на такі незручності погоди ніхто не звертав уваги. Провідник впевнено вів їх вперед, по тільки йому відомих стежках, у самий центр непролазних трясовин.

Іти довелося довгенько й, мисливці на потвор, неодноразово були змушені зупинятися на відпочинок. Робити це виявилося непросто, адже серед густих очеретяних заростей та в численних озерцях в’язкого бруду небезпека могла зачаїтися будь-де. Доводилося весь час бути на сторожі та уважно придивлятися й прислухатися до всього що діялося навколо.

Селяни, яким було не вперше ходити по болоті помітно нервували. Зауваживши це Славко запитав у них:

– Щось не так, друзі?

Один з молодих хлопців міцно стискаючи в руках довгу сокиру хрипло відповів:

– Дивне якесь сьогодні болото. Тихе. Ніби вимерла вся живність у ньому. Навіть трясовини помовкли. Щось тут не те.

І в підтвердження цьому всі низинці згідливо закивали головами. Вернидуб невдоволено крекнув на такі слова. Він вважав, що не варто передчасно піднімати паніку й деморалізувати людей, і щоб підняти рішучість у селян впевнено промовив:

– Нічого, розберемося у всьому, а якщо треба то і дамо доброго прочухана.

Десь по обіді загін нарешті наблизилися до тієї місцини, яку у своєму видінні бачила Конвалія. Те, що провидиця була права Славко збагнув відразу. Ще здалеку хлопець помітив над горизонтом великий темний пагорб. Підійшовши поближче – здогадався,  що це і є напевне розшукуване ними дерево-кубло сил Зла. Неймовірно високе та розлоге, воно вражало своєю неприродною чорнотою та відсутністю будь якої гармонії. Масивний покручений стовбур та таке ж хаотичне переплетіння гілок крони доповнювалися безформним сажоподібним листям й рудувато-зеленими плодами величиною з дорослого чоловіка.

Зупинивши всіх чарівник витягнув зі своєї торбинки вісім маленьких камінчиків смарагду, простягнув їх своїм помічника і наказав:

– Оточіть це місце, розставте навколо нього рівномірно ці камінці й пильно їх сторожуйте. Дальше я піду сам.

Обережно чарівник рушив вперед. Ще по дорозі сюди він здавалося придумав непоганий план дій. Проте як все обернеться насправді було важко сказати. Тож тепер доводилося надіятися тільки на допомогу богів та свою чаклунську майстерність.

Зблизька Дерево Зла, як про себе назвав його Славко,  виявилося ще більш потворнішим і огиднішим. Плоди на ньому тихо потріскували й скрипіли виділяючи при цьому різкий сморід плісені та гнилі. Ворожбит догадався, що зовсім скоро з них напевне вилупиться ще один гурт страхітливих чудовиськ.

Більше чекати було ніколи. Зосередившись маг простягнув до дерева руки долонями вперед й почав швидко промовляти закляття. Прості, ледь чутні слова легко лилися з вуст чарівника…