Розділ 8. Перша небезпека

Гострий імпульс тривоги розбудив Славка. Ще не встигши повністю отямитися хлопець зірвався на ноги стараючись збагнути що ж трапилося. Стояла тепла літня ніч. Небо було вкрите щедрим розсипом яскравих зернят зірок. Вогнище практично догоріло й на землі ледь жевріли його залишки. Біля нього під невисокою берізкою судомно корчилася Конвалія над якою темнілася якась неясна постать. В нічні пітьмі вона була схожою на химерне засохле дерево, що ритмічно хиталося під подихами вітру.

Ні секунди не роздумуючи Славко вихопив з вогнища ще тліючу головешку й з усіх сил жбурнув в цю загадкову тінь. У відповідь почувся звірячий рик, запахло паленою плоттю, і невідоме створіння полишивши бідолашну віщунку дременуло в ліс. На крик поспіхом схопився весь загін. Швидко запалили смолоскипи і кинулися заспокоювати стару жінку. Конвалію трясло мов у лихоманці. Обличчя її посіріло. Очі налилися кров’ю. З рота точилася чорна піна.

Швидко зорієнтувавшись Славко наказав:

– Покладіть її на землю й притримуйте голову та тіло. Дзвінко мерщій подай мені мою сумку.

Поки дівчина підносила сумку з зіллям маг-самозванець нахилився над віщункою і почав ворожити. Робив це точнісінько так як і Святозар на екрані монітора, хоча в реальності подібним займався вперше в своєму житті. Поклавши праву долонь на чоло бідолахи, чаклун лівою рукою зробив кілька хитромудрих пасів шепочучи при цьому: “Заклинаю вас, Сили Добра і Світла, увійдіть в цю жінку й очистіть її тіло та душу від усього лихого і небезпечного. Всемогутні й благословенні боги, допоможіть і підтримайте мене в моєму творінні добра й милосердя. Прошу і заклинаю вас! Прошу і заклинаю вас! Прошу і заклинаю…”

Від цих слів на кінчиках пальців чарівника з’явилися маленькі яскраві іскорки. Посланці його магічної сили, що наче танцюючи кружляли в хаотичному хороводі та швидко переливались усіма барвами веселки. В пронизливій нічній тиші почулося легке потріскування. В повітрі запахло грозою.

Коли іскорки навколо рук Славка перетворилися на суцільне сліпуче полум’я ворожбит обвів ними кілька разів навколо голови Конвалії, потім влив їй в рот трохи зілля з принесеної пляшечки і полегшено зітхнувши проказав:

– Все, що можна було зробити для її порятунку, я зробив. Тепер будемо надіятись на добру волю богів.

І боги змилосердилися над провидицею. Минуло зовсім небагато часу і її тіло перестало здригатися в конвульсіях, подих уповільнився до звичайного ритму, на обличчі з’явився ледь помітний рум’янець. Конвалія прийшла до тями і відразу міцно заснула від ще одного чаклунського зілля Славка. Сон і магія повинні були відновити її фізичні сили й зняти нервову напругу від пережитого.

Тільки тоді, коли стан віщунки нормалізувався, хлопець зауважив що в таборі немає Вірного. Зосередившись свій слух він намагаючись хоч якийсь звук сіроманця. Тихе ледь чутне скавуління вовка які вловив парубок знову змусили його захвилюватися. Вхопивши сумку зі своїм магічним причандаллям він рішуче промовив:

– Двоє вояків за мною. А ви, друже Вернидубу, негайно виставте вартових.

Шукати Вірного довелося недовго. Пройшовши кілька десятків кроків Славко знайшов друга на березі невеликого струмка. Вовк непорушно лежав у великій калюжі крові і здавалося був мертвим. Проте присівши біля тварини і поклавши руки на її пошматоване тіло чарівник відчув, що нитка життя сіроманця ще повністю не перервана. Зосередившись парубок почав ворожити. З його губ знову полинули слова заклять і молитов, з рук заструменів магічний ясно-фіолетовий вогонь, який густою пеленою огорнув Вірного.

Зайняти зціленням вовка ворожбит не звертав уваги більше ні на що. Та окрик одного із воїнів змусив його відволіктись від цієї важливої справи.

– Друже Святозар, що це?

Хлопець підійшов до воїна і побачив біля його ніг ще одне розтерзане тіло. Схоже на клишоногого ведмедя воно було невелике, бруднувато-коричневе й відразливо-смердюче. Одного погляду хлопцеві вистачило щоб підтвердити свої підозри. То було створіння напад якого чарівник відбив у таборі. Очевидно втікаючи воно натрапило на вовка який в смертельному двобої остаточно знищив його.

– Це упир, – тихо промовив юнак. – Негайно проткніть йому серце осиковим кілком, а потім спаліть це тіло.

Коли все сказане було зроблено чаклун повернувся до вовка і обережно підхопивши його на руки поніс в табір. Там він всю ніч не відходив від сплячої віщунки й чотириногого друга стараючись всіма відомими йому способами, різним зіллям і ворожбою врятувати їхнє життя.