Окрім учасників наради в мандрівний загін увійшли: помічниця Крутивуса юна Дзвінка, стара віщунка Конвалія і десятеро воїнів-дружинників. Оскільки час не ждав, вирушили негайно. На чолі подорожуючого товариства на гнідому жеребці прямував сотник Вернидуб. В кевларових латах і титановому шоломі, з довгим мечем при боці та легким швидкострілом за плечами він виглядав по-особливому мужнім й сильним. Овальне засмагле обличчя випромінювало рішучість та впевненість у собі. Широкі долоні міцно стискали поводок коня.
За крок позаду дружинників гордо прямував Крутивус. Мало відповідаючи своєму імені (бо ніяких вусів у нього до речі не було) дипломат практично весь час мовчав. Спрямувавши свій погляд в далину він здається і не помічав, що робиться біля нього. Складалося враження, що посланця князя в цю мить турбує тільки його завдання і нічого більше, а все інше було марнотою не вартою ніякісінької уваги.
Біля Славка хвацько гарцювала Дзвінка. Молода й доволі симпатична вона не вгавала й на хвилину. З якимось особливим завзяттям дівчина засипала парубка масою запитань. Весело зблискуючи карими очима вона цікавилася звідки родом юнак, де навчався, скільки часу займається магією, що може начаклувати. А коли говорити вже не було про що просто співала всіляких пісень, яких знала здається незліченну кількість.
Така весела поведінка дівчини не сподобалася лише Конвалії. Як і більшість старих віщунок вона була надзвичайно побожною і постійно шепотіла молитви богам. Безперервні ж теревені й співи Дзвінки очевидно не давали жінці зосередитися.
Ніяк не реагували на все це князівські дружинники, що замикали загін. Більшість з них були вже чоловіки зрілі що, як помітив Славко, вміли приховувати свої емоції. Вояки просто їхали на конях, ні на що не зважаючи.
Щоб скоротити свій шлях прямували найкоротшою дорогою – навпростець на південь. Спершу перетнули кілька великих ланів кукурудзи й пшениці користуючись ледь помітними стежинами. Потім переправилися через річечку Добролюбівка і занурилися в густі Волоські ліси.
На ніч розбили табір на невеличкій галявині. Поки воїни розводили багаття а жінки готували вечерю Славко підійшов до Крутивуса й запитав:
– Друже Крутивус, на вашу думку, як нас зустрінуть степовики?
Дипломат зацікавлено глянув на хлопця й низьким, трохи хрипливим голосом відповів:
– Не надто гаряче. Вони народ вільний та гордий, вважають себе дітьми вітру і трохи недолюблюють таких чужинців, як ми. За осілий спосіб життя та зайняттям сільським господарством між собою називають нас кротами.
– Звідки ви так багато про них знаєте? – вирвалося в парубка.
– Юначе, – всміхнувся Крутивус, – я майже п’ять літ провів поблизу і в самому Степу й багато чого можу розповісти вам і про цей край, і про його мешканців.
– То розкажіть про це, адже час маємо.
– Князівський посланець присів біля вогню, кілька разів поштрикав прутиком в полум’ї і промовив:
– Років з десять тому в степу через велику засуху ледь не розпочався жахливий голод. Тоді наш князь в якості жесту доброї волі подарував кочівникам значну кількість харчів й дозволив їм деякий час перечекати негоду зі своєю худобою на південних незаселених територіях Смарагдового Князівства. Я тоді був, спершу воєводою цих земель, а потім і особистим посланником князя в Степу, тож мав можливість добре вивчити їх звичаї та традиції.
Загалом степовики загадковий і прекрасний народ. Мужні безстрашні чоловіки та красиві темпераментні жінки. Володарі неозорих просторів й незчисленних табунів. Люди – домівка яких весь Степ. Вони чудові вершники й неперевершені слідопити. Сміливі мисливці і вмілі пастухи. Зазвичай потаємні самітники, кочівники надзвичайно вірні в дружбі й ніколи не порушують даного слова. Від них не дочекаєшся підлості чи лицемірства.
– Ви так захоплено говорите про степовиків, наче і у ваших жилах тече кров кочівників? – вмішався в розмову Вернидуб.
– Та ні, – всміхнувся дипломат. – Просто я так довго жив біля них, що часточка їхньої самобутньої культури залишилася в моїй душі назавжди.
– То мабуть ви знайомі з усіма їх вождями? – поцікавився Славко. – Знаєте всі звичаї та обряди?
– На жаль ні, – зітхнув Крутивус. – Я гостював тільки в тих родинах, що відносяться до клану сарматів. Вони інколи бували поблизу кордону й погоджувалися прийняти мене до себе. А було ще чимало таких племен як скіфи та кіммерійці, які і слухати не хотіли про присутність чужинця в їх таборах. Та й сармати не показували мені всього. Так що і для мене ця мандрівка є достатньо цікавою й хвилюючою.
– Друзі, негайно вечеряти, – перервала розмову чоловіків Дзвінка.
Після вечері всі зручно повмощувалися біля вогню й швидко позасинали.
#5489 в Фентезі
#816 в Бойове фентезі
#10729 в Любовні романи
#2345 в Любовне фентезі
Відредаговано: 17.03.2020